Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Судоми! – зойкнув він. – Бляха, судоми!

Вейн сів біля нього навпочіпки й розпрямив його ноги. Ларрі затамував подих. М’язи знов охопила агонія, та Вейн узявся до роботи – розминав мускули, розгладжуючи напружені місця. Тканини тіла почали набиратися кисню й розслабилися.

Ларрі почав відсапуватися.

– Ох, чуваче, – хекав він. – Дякую. Було… було геть кепсько.

– Звертайся, – сказав Вейн, та симпатії в його мові не чулося. – Гадаю, так і було, Ларрі. Ти як?

– Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тоді повернемося.

– Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.

– І в чому ж річ, Вейне? – спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».

Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.

– Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.

– Га?

– Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.

– Але так не можна! – обурився Ларрі.

– А краще б послухався, – сказав Вейн.

– Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!

– Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?

– А тобі це нащо? – примружився Ларрі.

– Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.

Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.

– Певне, що ні, – пробубнів він. – Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…

– То скільки?

Ларрі обдумав запитання.

– З урахуванням усього сім штук чистими.

– Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку – за альбом?

– Точно.

Вейн кивнув.

– Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?

Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.

– А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?

– Ясна річ, – кивнув Ларрі.

– Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.

– Ага, так і є.

Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні – разом 1100 доларів, іще 600 боргу.

– Скільки за наркоту? – спитав Вейн.

– Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…

– Були трава й кокс. Ну, колися.

– Кляті рахунки, – похмуро проговорив Ларрі. – П’ять сотень і п’ять сотень.

– І на другий день усе скінчилося.

– Ага, вже! – блимнув очима Ларрі. – Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

– Чуваче, згадай Димовуху, – раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. – «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрі дивився на Вейна, і його очі сповнювалися жаху. Він справді пам’ятав миршавого, жилавого парубка зі стрижкою «під нуль» – ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Він згадав навіть те, як казав Дьюї Димовусі, щоб той слідкував за запасами «хлібу й солі» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кілька днів тому.

– Мужик, ти найкращий клієнт Дьюї Димовухи за весь час, – сказав Вейн.

– І скільки ж я йому винен?

– За траву небагато. Трава дешева. Штуку двісті. І вісім штук за кокс.

Від цих слів Ларрі мало не зблював. Він мовчки витріщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двісті?»

– Інфляція, чуваче, – гмикнув Вейн. – Решту озвучити?

Ларрі не хотів цього чути, однак кивнув.

– Нагорі стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стільцем. Гадаю, три сотні на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поколупали. Чотири сотні. І це ще по-божому. Учора розбили скляні двері, що виходять на пляж. Три сотні. Кошлатому килиму у вітальні повний гаплик – пропалини від цигарок, плями від пива й віскі. Чотири сотні. Я зателефонував до горілчаної крамниці, і вони задоволені твоїми рахунками не менше за Димовуху. Шість сотень.

– Шість сотень за бухло? – прошепотів Ларрі. Його мало не тіпало.

– Подякуй за те, що народ здебільшого пиячив. Ти винен чотири сотні за продукти – в основному за піцу, чіпси, тако та інші нямки. Та найстрашніше – то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуєте спокій? А це що, героїн?» Чотири чи п’ять твоїх гостей сидять на голці. І по дому розкидано зо три-чотири унції коричневої мексиканської ширки.

– Це теж записали на мій рахунок? – прохрипів Ларрі.

– Ні. Димовуха геричем не займається. Ним барижить Організація, а Димовусі не хочеться вдягати бетонні ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твій рахунок запишуть усе, що нариють.

– Та я ж не знав…

– Ага, дивіться – дитинка в лісі загубилася.

– Але ж…

– Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двісті доларів, – сказав Вейн. – А ще ти купив собі новенького «зета»… Скільки відвалив?

– Двадцять п’ять, – проговорив Ларрі, наче робот. Він мало не плакав.

– І скільки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кілька тисяч?

– Десь так, – сказав Ларрі, не в змозі зізнатися Вейнові, що лишилося навіть менше – близько восьми сотень: чотири готівкою й чотири в чеках.

– Ларрі, слухай сюди, бо двічі цю бесіду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечірки тут починаються щомиті. У Лос-Анджелесі є дві константи – вечірки без угаву й ріки брехні. Халявщики злітаються, як пташенята в пошуках жуків на шкурі бегемота. Наразі вони тусуються в тебе. Знімай їх із горба та шли геть.

Ларрі подумав про кілька десятків своїх гостей. Наразі він упізнавав приблизно одне з трьох облич. Від думки про те, що доведеться казати всім цим незнайомцям, аби виміталися, йому стиснуло горло. Він же впаде в їхніх очах. На противагу цьому в його голові виник образ Дьюї Димовухи, який насипáв у тарілки пригощання, а потім діставав із кишені нотатник і виводив у рахунку нову цифру.