Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Я справді дуже шкодую, — мовив він. — Останнім часом мене обсіли неприємні роздуми, але це не може слугувати виправданням моєї забудькуватості.

— Знаю. І поміркую над тим, як дати тобі загладити цей промах. Та наразі маю повідомити, що один із твоїх телестилів блимає.

— Що? Який саме?

— Твої писарки кажуть, що той, який забезпечує зв’язок із моєю дочкою.

Джасна! Минули тижні, відколи вони востаннє спілкувалися: надіслані ним повідомлення вдостоїлися лише вкрай лаконічних відповідей. Коли Джасна з головою занурювалася в один зі своїх проектів, то нерідко залишала поза увагою будь-що інше. І якщо принцеса слала йому якісь звістки, це означало, що вона або зробила відкриття, або, даючи собі перепочинок, поновлювала зв’язки з кореспондентами.

Обернувшись, Далінар окинув поглядом рів. Він був майже готовий, і князь раптом збагнув, що підсвідомо збирався остаточно вирішити, щойно закінчить роботу. Йому кортіло працювати далі.

Але якщо Джасна хотіла поспілкуватися…

Він і сам мав поговорити з нею. Може, вдасться переконати її повернутися на Розколоті рівнини. Князь почувався би значно спокійнішим щодо престолозречення, якби знав, що вона нагляне за Елгокаром та Адоліном.

Далінар відкинув молот убік — від ударів його держак на добрих тридцять градусів скривився, а обух став неправильної форми ґулею — і вискочив з траншеї. Зброю йому викують нову — зі Сколкозбройними таке траплялося часто-густо.

— Даруй, Матано, — мовив Далінар, — але боюся, що мушу, з твого дозволу, піти — хоча прохання про це дуже близьке від нещодавнього прохання про вибачення. Я маю ознайомитися з тим повідомленням.

Уклонившись їй, він розвернувся й заспішив геть.

— Власне кажучи, — долинув з-за спини голос Навані, — це я маю дещо в тебе попросити. Минули місяці, відколи я востаннє спілкувалася з дочкою. Тому, якщо дозволиш, я би радо приєдналася до тебе.

Той завагався, але не міг відмовити їй після того, як сам же тільки-но завдав образи.

— Так, звичайно.

Далінар зачекав, доки жінка підійде до паланкіна та вмоститься в нього. Щойно носії підняли ноші, як князь знову рушив уперед, а ті разом із позиченими підопічними Навані подалися вслід.

— Ти добра людина, Далінаре Холін, — мовила вона з тією ж лукавою усмішкою на вустах, відкинувшись на м’якому сидінні. — Боюсь, я змушена визнати тебе чарівним.

— Загострене почуття честі перетворює мене на зручний об’єкт для маніпуляції, — сказав Далінар, дивлячись уперед. Зараз він не мав ані найменшого бажання з’ясовувати з нею стосунки. — Я знаю, що це так і є. Тож не треба гратися зі мною, Навані.

Жінка тихенько засміялася.

— Я не намагаюсь скористатися твоєю принциповістю, Далінаре, я лише… — вона з мить позволікала. — Ну, може, і намагаюся, але зовсім трішки. Та я не «граюся» з тобою. Особливо впродовж останнього року, коли ти став тим, ким решта себе проголошують. Хіба ти не розумієш, наскільки це інтригує?

— Я роблю це не для того, щоби справити враження.

— Бо тоді це й не спрацювало б! — жінка нахилилася до нього. — Ти знаєш, чого багато років тому я обрала не тебе, а Ґавілара?

Грім і блискавка! Слова Навані — та й сама її присутність — впливали на криштальну ясність його думок, мов щойно випитий кубок темного вина. Та незатьмареність свідомості, якої він шукав у тяжкій праці, швидко полишала його. Невже вона неодмінно має бути такою прямолінійною? Князь нічого їй не відповів. Лише прискорив кроки, сподіваючись, що та зрозуміє його небажання обговорювати цю тему.

Але марно:

— Я обрала його не тому, що він був спадкоємцем трону, Далінаре. Хоча всі впевнені у протилежному. Я зупинила вибір на ньому, тому що ти мене лякав. Ця твоя внутрішня сила… А знаєш, твій брат також її побоювався.

Він мовчав.

— І вона все ще вирує в тобі, — продовжила жінка. — Я бачу її у твоїх очах. Але ти закував її в броню, у саркофаг сяючої Сколкозбруї. У цьому й полягає для мене якась частина твоєї чарівності.

Зупинившись, він глянув на неї. Носії паланкіна пригальмували.

— Нічого не вийде, Навані, — тихо промовив князь.

— Гадаєш, ні?

Він похитав головою.

— Я не зганьблю братової пам’яті.

Він спрямував на неї твердий погляд, і та зрештою кивнула.

Далінар попрямував далі. Навані мовчала, проте час від часу грайливо поглядала на нього. Зрештою вони добулися до його особистої резиденції, легко впізнаваної за майорінням синіх прапорів із ґліфами «хох» та «лініл» — перший стилізований під корону, а другий — під башту. Авторство оригінального ескізу належало Далінаровій матері, і саме така монограма була вирізьблена на його персні, хоч Елгокар натомість використовував меч і корону.

Солдати на вході віддали йому честь, але князь затримався, чекаючи, доки до нього приєднається Навані. Схоже на печеру приміщення освітлювалося зарядженими сапфірами. Щойно вони дісталися вітальні, як Далінар знову звернув увагу, наскільки пишною вона стала за всі місяці, що минули.

Троє його секретарок чекали в супроводі дівчаток-помічниць. Коли він увійшов, усі шестеро підвелися. Разом із ними був і Адолін.

Глянувши на сина, Далінар нахмурився:

— Хіба ти не маєш бути зайнятий інспекцією?

Той здригнувся.

— Батьку, я закінчив її кілька годин тому.

— Справді? «Прародителю бур! Скільки ж це часу я провів, гамселячи по камінню?»

— Батьку, — промовив Адолін, підступаючи до нього, — чи не могли б ми на кілька хвилин залишитися наодинці й поговорити?

Як і зазвичай, біляве з чорним волосся Адоліна являло собою неслухняну кучму. Він уже зняв Збрую та прийняв ванну, і тепер пишався в модному — але й підхожому для битви — мундирі, що складався з довгого синього сюртука, застібнутого з боків, з-під якого виглядали цупкі коричневі штани.

— Я поки не готовий це обговорювати, сину, — тихо сказав Далінар. — Мені потрібно трохи більше часу.

Занепокоєний Адолін окинув батька неспішним поглядом. «Із нього вийде славний великий князь, — подумав Далінар. — Для цього я й виховував у ньому те, чого колись не отримав сам».

— Що ж, гаразд, — відповів Адолін. — Але, крім цього, я хочу тебе про дещо попросити.

Він вказав у бік однієї з секретарок, яка мала червонясто-коричневе волосся з усього кількома