Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
По тіснинах Тарлангу вони дісталися до Ламедону; привиди йшли слідом, не відстаючи. Біля Келембилу, міста на річці Сіріл, вони бачили, як заходить сонце за хребет Пін-нат-Геліну, далеко на заході. Місто та переправа були безлюдними, чоловіків забрали на війну, слабкі ховалися в горах, почувши про навалу мерців. Наступного дня світанку не було. Темрява з Мордору наповнювала все навкруги, дружина Арагорна немовби розтанула в темряві. Але військо мерців безупинно сунуло за дунаданами.
Розділ З РОХАН ЗБИРАЄ СИЛИ
Всі шляхи зливалися в один, всі шляхи вели на схід, назустріч лиховісній Тіні. Тоді, як Пін милувався в'їздом правителя Дол-Амроту до Мінас-Тіріту, ярл вів свою кінноту гірськими стежками. Сонце вже хилилося на захід. Різкі, витягнуті тіні вершників стелилися перед ними по землі. Під ялинами на схилах уже густішали сутінки. Від світання до смеркання їхали без відпочинку; зараз Теоден відпустив повіддя і дозволив коню йти ступою. Стежка обминула голу скелю й злилася з тінню та ледь чутним шелестом осик. Поки вершники низкою з'їжджали з крутого схилу, вечір уже облігся по вогких та холодних низинах.
Цілий день внизу, під ногами роханців, бився об кам'яні стінки потік, що стікав з перевалу; здіймаючи хмарки піни, він стрибав з виступу на виступ, збирав струмки й невеличкі річечки і вже під ім'ям Сніговиці мчав далі долиною Дунхаррану до зелених пагорбів Едорасу. Далеко праворуч майорів могутній пік - Лисий Верх, оповитий хмарами, вкритий синіми тінями зі сходу, залитий рожевим надвечірнім сяйвом із заходу. Нові місця вразили Меррі. Тут, власне, не було видно неба: око блукало в тумані, натикаючись на ребра скель, бескиди та урвища, дедалі [51] стрімкіші, і що вище, то густішою ставала завіса туману. Гобіт прислуховувався до гуркоту річки, шепоту лісу, тріскоту каміння; за цими звуками ховалася тиша всесвіту - тиша вічного чекання. Меррі полюбляв гори, точніше кажучи, полюбляв уявляти їх собі з розповідей про гірські мандри, але зараз безкрайній простір Середзем'я справляв на нього гнітюче враження. Дуже хотілося йому зараз сховатися до нірки, зачинити двері й посидіти з люлькою біля вогнища...
Меррі втомився - роханці пересувалися начебто не кваплячись, але майже без зупинок. Протягом трьох довгих днів він мандрував у сідлі по ущелинах та перевалах, спускаючись в долини, здіймаючись на гори, перетинаючи бродом безіменні річки. Коли стежка ставала досить широкою, Меррі наздоганяв Теодена і їхав поряд з ним, не звертаючи уваги на те, як посміхаються вершники, милуючись цікавою парою: гобіт на сіренькому гривастому поні і Теоден на великому іноходці. Меррі розповідав про звичаї та побут Гобітанії і слухав роханські перекази про героїв і воїнів. Але найчастіше, особливо в останній день мандрівки, він їхав мовчки слідом за ярлом, намагаючись зрозуміти щось у протяжливій і гортанній мові його супутників. Він чув багато знайомих слів, але зв'язати їх та збагнути зміст речень був нездатний. Зате, коли воїни починали співати пісень, серце гобіта шалено билося.
Проте почуття самотності дедалі більше мучило його. Думки про Піна, про Арагорна, про нерозлучних Гімлі та Леголаса не йшли в нього з голови. А коли спливали в пам'яті образи Фродо або Сема, він докоряв собі, що починає їх забувати: «Адже їхня доля важливіша за всі наші разом... Я сподівався, що буду їм допомагати, а тепер вони далеко, якщо взагалі ще живі...»
- Ось нарешті і Дунхарран, - сказав раптом Еомер. - Ми майже приїхали.
Вони посувалися по дну глибокого яру; у сивій імлі попереду, як у віконці, виднівся шматочок долини. Над річкою поблискував один-однісінький вогник.
- Сьогодні відпочинемо, - відізвався Теоден, - а потім знов у дорогу: вчора місяць був уповні, отже, завтра я маю бути в Едорасі на великій військовій нараді.
- Я вважаю, пане мій, - знижуючи голос, промовив Еомер, - що після наради тобі краще повернутися сюди й [52] перечекати, доки доля не вирішить, що подарувати нам - перемогу чи поразку. Теоден посміхнувся:
- Ні, синку, - мені хочеться звати тебе сином, якщо ти не проти, - ні, не обтяжуй мої старі вуха словами на кшталт Гадючого Язика! - Він випростався в сідлі, озирнувся на довгу вервечку вершників. - Таке в мене відчуття, ніби не кілька днів минуло від появи Гандальфа, а роки, але ніколи вже не повернуся я до старечого ціпка! Якщо нам випаде поразка, навіщо ховатися, а якщо перемога - навіщо заощаджувати сили? Вони знадобляться для славетного бою! Не треба гадати марно. Переночуємо в Городищі, ще один, останній мирний відпочинок, дарований нам...
Вже зовсім споночіло, коли вони виїхали з яру в долину. Стежка скінчилася біля броду, де Сніговиця широко розступалася і терпляче перекочувала гальку. Брід охороняли озброєні люди. Вони вибігли з-під нахиленої скелі, але, впізнавши Теодена, радісно загукали:
- Теоден! Теоден! Ярл повернувся!
Вартові засурмили закличний сигнал, із темряви відповіли інші ріжки, на тому березі спалахнули вогні, а з глибини долини долинув спів сурми.
Теоден знайшов у Дунхаррані усіх воїнів Рохану в повній бойовій готовності, бо вожді, намагаючись зберегти час, поспішили назустріч до ярла. Очолював їх Дунгарн, старійшина племені, що мешкало в Дунхаррані і навколишніх долинах.
- Три дні тому до Едорасу примчав Гандальф на чудовому коні, - розповів він Теодену. - Повідомив про перемогу і передав усім наказ збиратися біля столиці. Але потім з'явилась крилата тінь...
- О! - мовив Теоден. - Ми теж бачили її вночі перед від'їздом Гандальфа.
- Хтозна, чи то була одна тінь, чи їх кілька? Вранці хмара у вигляді величезного птаха пролетіла над Едора-сом, і усім нам стало моторошно. Вона пролетіла низько, ледь не зачепивши дах Золотого палацу, і заволала так, що кров похолола в жилах навіть найхоробріших людей. Тоді Гандальф порадив нам не збиратись у відкритому степу, а [53] йти сюди. Він також наказав не розпалювати багаття без крайньої потреби. Так ми і вчинили - це не могло б, на нашу думку, йти всупереч з твоїми планами. Тут, в Дунхаррані, ніяких ознак небезпеки поки що немає.
- Ви вчинили добре, - схвалив Теоден. - Накажи усім вождям та старшині зібратися в Городищі. Я їду прямо туди
