Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Читаємо онлайн Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Імперією.

— Але ж вони нас бачать! — почав протестувати Орин. — Хіба ми не розбили табір прямо за їхніми стінами? З нашого боку було б… нечемно не відправити посланця для оголошення наших намірів. Ви обидва простолюдини, то я й не чекаю від вас розуміння. Але королівська гідність вимагає чемності, навіть якщо ми перебуваємо в стані війни.

У Рорана виникло гостре бажання дати королю по пиці:

— Ви аж такий сліпий, що вірите в те, нібито Галбаторікс вважатиме вас за рівного собі? Яка дурниця! Та ми для нього комахи! І йому байдужа ваша чемність. А ви часом не забули про те, що Галбаторікс був простолюдином, як і ми, до того, як здолати Вершників? Його шляхи з вашими ніяк не збігаються. У світі немає людини, схожої на нього, а ви гадаєте, що можете передбачити його плани? Ви марите про те, що можете його вгамувати? Нісенітниця!

Обличчя Орина вкрилося плямами, і він жбурнув свій кубок з вином на підлогу:

— Ти зайшов надто далеко, Стронгхамере! Ніхто не має права розмовляти зі мною таким тоном!

— Я маю право робити те, що хочу! — крикнув у свою чергу Роран. — Я не один з ваших підлеглих. Я перед вами не звітую. Я вільна людина й можу говорити з ким завгодно, коли завгодно і як завгодно — навіть із вами. Посилати гінця в жодному разі не можна, і я…

Король Орин не став більше слухати й вихопив меч із піхов. Та він не застав Рорана зненацька, бо той ще раніше тримав руку на своєму молоті й, почувши звук сталі, різким рухом висмикнув його з-за пояса.

Клинок короля срібною плямою зблиснув у тьмяному світлі намету. Роран побачив, куди Орин хоче завдати удар, і зробив крок убік, а потім сам ударив по лезу королівського меча. Меч брязнув, зігнувся й вилетів з руки Орина. За мить коштовна зброя вже впала на килим.

— Сер, — крикнув один з вартових зовні.— З вами все гаразд?

— Я просто впустив щит, — відповів Джормандер. — Не варто турбуватися.

— Так, сер!

Роран пильно дивився на короля. Орин теж дико зиркав на нього, немов загнаний у глухий кут звір. Не зводячи з нього очей, Роран засунув свій молот за пояс.

— Перемовини з Галбаторіксом — це нерозумно й небезпечно. Якщо ви спробуєте це зробити, я вб’ю кожного вашого посланця іще до того, як він встигне дійти до міста.

— Ти не посмієш! — скрикнув Орин.

— Ще й як посмію! Ось побачите. Я не дозволю наражати інших на небезпеку тільки для того, щоб задовольнити вашу королівську… пиху. Якщо Галбаторікс захоче почати переговори, він знає, де нас знайти. В іншому разі, дайте йому спокій.

Роран вискочив з намету й став, узявши руки в боки.

Він вдивлявся в пухкі хмари, чекаючи, коли перестане вирувати його кров. Орин нагадував однорічного мула: упертий, самовпевнений і готовий хвицнути кожного, якщо тільки дати йому таку можливість.

«До того ж він забагато п’є», — подумки додав Міцний Молот.

Потім він походив перед наметом туди-сюди, чекаючи, поки вийде Джормандер.

— Вибачте, будь ласка, — одразу ж сказав Роран.

— Та нічого, — Джормандер провів рукою по обличчю, витяг глиняну люльку з торбинки на поясі й почав набивати її сушеною травою кардус, утрамбовуючи пальцем. — Увесь цей час я умовляв його не посилати гінця просто для того, щоб допекти тобі,— він на якусь мить замовк. — А що, ти й справді вбивав би людей Орина?

— Я не кидаю слів на вітер, — спокійно відповів Роран.

— Та я так ніколи й не думав… Ну, гаразд, будемо сподіватися, що до цього не дійде.

Джормандер неквапливо пішов між наметами, а Роран рушив слідом за ним. Поки вони йшли, люди поступалися їм дорогою й шанобливо схиляли голови. Джормандер трохи помовчав, а потім, розмахуючи своєю незапаленою люлькою, сказав:

— Слово честі, мені не раз кортіло дати Оринові добрячого прочухана, — його губи розпливлися в тонкій усмішці. — Та, на жаль, моя обачність завжди брала гору.

— А що, він завжди був таким… упертим?

— М-м-м? Ні-ні. У Сурді він був колись набагато розсудливішим.

— І що ж сталося потім?

— Страх, мені здається. Страх робить із людьми дуже дивні речі.

— Це правда.

— Вибач, можеш на мене ображатися, але зараз ти вчинив не надто розумно.

— Я знаю. Норов узяв наді мною гору.

— І ти придбав собі ворога в особі короля.

— Ти маєш на увазі — ще одного короля?

Джормандер невесело засміявся:

— Звісно, коли в списку твоїх особистих ворогів є Галбаторікс, тоді всі інші виглядають набагато менш небезпечними. Але все ж таки… — він зупинився біля багаття, висмикнув із полум’я тонку палаючу гілочку, підніс її кінчик до своєї люльки, кілька разів пахнув, роздуваючи жар, а потім кинув гілочку назад у вогонь: — Але все ж таки я б не залишав без уваги гнів Орина. Він був готовий убити тебе прямо там. І якщо він озлобиться, а я гадаю, саме так воно й буде, він може спробувати помститись. Я поставлю вартових біля твого намету на наступні кілька днів. А після того навіть… — Джормандер знизав плечима, — а після того ми можемо померти або стати рабами…

Вони йшли мовчки ще кілька хвилин, і весь цей час Джормандер пахкав своєю люлькою. Пора було розходитись.

— Коли наступного разу побачиш Орина… — сказав на прощання Роран.

— То що? — перебив його Джормандер.

— То, мабуть, поясни йому одну річ: якщо він або його люди заподіють щось Катріні, я випущу йому кишки перед усім табором.

Джормандер уперся підборіддям у груди, кілька секунд стояв, роздумуючи, а потім підвів голову й кивнув:

— Гаразд. Думаю, я знайду спосіб зробити це, Стронгхамере.

— Дякую.

— Завжди до твоїх послуг! Мені приємно це робити.

— Сер…

* * *

Невдовзі Роран розшукав Катріну й попросив її принести вечерю на північний вал, де він примостився чатувати на будь-якого гінця, що його міг послати Орин. Катріна розстелила скатертину прямо на землі, і вони попоїли. А потім, коли тіні почали ставати все довші й довші, а на навислому пурпуровому небі з’явилися перші зірки, вони сіли одне біля одного.

— Я рада, що ми тут, — сказала Катріна, поклавши голову на плече Рорана.

— Справді? Ти справді рада?

— Тут гарно, і ти весь мій, — вона обняла його руку.

Він присунувся ближче до неї, але тінь тривоги не покидала його серце. Він не міг забути про небезпеку, яка загрожувала їй та їхній дитині. Відчуття того, що їх найлютіший ворог перебуває всього за кілька

Відгуки про книгу Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: