Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— Знову ворожите, урвителі! Я вам поворожу! Ось Ох вас зараз до себе забере! Йому якраз такі потрібні.

Дітвора перелякалась і принишкла за кущами. А бабця потроху заспокоїлась і продовжувала вже без крику:

— Скільки разів вам казала, що доки двадцять одне літо не виповниться, самому, без дорослих ворожити не можна. Бо то добре, що хліб упав. А якби замість нього в торбу Змій заліз? А якби ворожба не вийшла, і в лантусі каміння опинилося? Вбило б людину.

Богдан устав, обтрусив пилюку зі штанів, і всі рушили далі. Лантух баба забрала з собою, бо хліб — то святе, на дорозі валятися не мусить. Позаду вже чулися розгнівані жіночі голоси і жалібний дитячий вереск. Мами в усьому світі однакові: нашкодив — одержуй.

— Я тобі дам ворожити! — лунало з якогось двору. — Посаджу в мішок і віднесу до Оха! Він тобі наворожить.

Дід Ох тяжко зітхнув і з докором глянув на бабу Франю:

— То це ти про мене казки по селу розказуєш? Побійся Бога Великого. Я тобі що — Чугайстер чи Вій якийсь, щоби мною дітей лякати? Ну, вчаться вони у мене, щоправда, не всі охоче, бо ж на характерника щонайменше дванадцять років готувати треба, а то праця велика. Не всі витримують, до мами просяться. І потім, хіба я своїм учням забороняю ворожити, особливо старшеньким: на собаку там перекинутися чи деревцем… вони ж діти, хоч і характерники. Теж побавитися хочуть.

Богдан пригадав дива з яблунькою коло Охової криниці, і щось йому наче в голові засвітило. Але розпитати не встиг, бо вже доїхали до бабиної хати. Біля воріт їх зустріли два чорні коти: неповороткий мордатий котяра і грайлива гнучка кішечка. Вона одразу кинулася тертись об ноги бабі Франі, а котяра так і не зрушив зі стовпчика, на якому сидів, тільки широко позіхнув і сказав:

— Ну, скільки можна на вас чекати! Вечеря холоне, а ви десь літаєте…

Оскільки дорослі не зреагували на таке нахабство, то Богдан вирішив, що йому почулося. На самому подвір'ї чорний півень випасав десятка зо два таких же чорних курей. З-за хліва вибіг собака — теж чорнющий, а за ним, вистрибуючи, гнався цап. Собака спробував заховатися за дядька Якова, однак рогатий переслідувач таки приноровився і добряче буцнув його ззаду. Заразом дісталося і дядьку Якову. Богдан уже приготувався почути від собаки щось на взірець: «Що за жарти?» Однак пес ображено заскавчав і гавкнув по-справжньому, після чого поволікся до вишок із сіном.

Доки дід Ох спочивав у холодочку, а дядько Яків розпрягав волів, Богдан поцікавився:

— А чому у вас цап такий? Коти чорні, кури чорні, собака чорний. А цап — рябий.

— Був і він чорний, — охоче пояснила баба, — та я переробила. Сусідів дратувало, що вони через нього увечері перечіплялися й падали. Викапаний, кажуть, чортяка. Зовсім його у темряві не видно, тільки очі жовтим горять.

— А він і є чорт, а не цап, — гукнув від хліва дядько Яків, — тож правду твої сусіди кажуть.

— Як то може бути? — здивувався Богдан. — Та ну, дядьку…

— Побий мене грім, щоб я комарів у вуха пускав. Якийсь чорт вирішив зробити бабі Франі капость. Не пам'ятаю, за що саме, то їхні справи, але вліз у чорного цапа і прителіпався на обійстя. «Ме-е-е» та «ме-е-е», — і очима світить. Але баба Франя не в тім'я бита, додивилася вчасно — і закляттям йому межи очі! Та таким, що чорт із цап'ячого єства не може вискочити. Він уже і навколішки повзав, і руки цілував, але вона йому: «Ні! Походиш у цапах, а там подивимося». А щоб не набридав, баба йому чортячу мову відібрала. Тепер ходить і мекає.

Цап, видать, почув, що про нього йдеться, бо жалібно мекнув і пішов за хлів.

А баба Франя вже кликала всіх вечеряти. «Ну й світ, — подумав Богдан, — тільки й знають, що їдять, відпочивають і трохи з нечистю воюють. Цікаво, чи, крім Охової школи, ще якась тут є? Звичайна, з оцінками, контрольними та тестами?»

Після побаченого Богдан подумав, що, по-перше, він сьогодні не засне, а як засне, то жахи снитимуться, куди тобі японським бойовикам. Ті проти сьогоднішнього — дитяча казочка.

Його нагодували і поклали спати на вишках — на встеленому сіном горищі хліва. Чорна кицька Нявка прийшла до нього, вмостилася в ногах і замуркотіла. Під її муркотіння Богдан таки заснув, хоча й не одразу. Бо в голові все крутилося: розрив-траву мусить зірвати рука, яка крові не знала і зброї не тримала. А де ж її взяти, таку руку, точніше таку людину? Адже якби вона звідкись узялася, то чи довго би прожила у цьому світі, де захищатися треба на кожному кроці?

Зі своїх вишок Богдан бачив далекі теплі вогні. То варта зі смолоскипами чатувала біля широкої кладки через річку. Вогні поволі почали зливатися в один, повіки злипалися, коли раптом хтось наче крикнув йому у самісіньке вухо:

— Даню! Чайнику! Та це ж ти! Твоя рука!

— Чайнику, це ж ти! — Вітько колотив пальцями по клавіатурі комп'ютера. — Ти ж навіть у першому класі рогатки не мав. Пам'ятаєш, ти мені колись зізнався, що не зміг би і курку зарізати!

Він таки пробив канал зв'язку з чарівним світом і тепер поспішав передати Богданові все, що той мав знати. Бо й справді, Богдан, хлопчина на свої роки височенький і кремезний, жодного разу нікому