Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— Те, що вони інші, — то вже недобре. У тих чужинців, що ви з Мамаєм бачили, схоже, і ворожба незнана, чорна. Та ще й перевертні. Ти хутір Кагани знаєш, Якове? Той, що на краю Чорнолісся?

— Та наче не вчорашній, діду, знаю. Торік ще дві сім'ї бджолині у дуплянках туди завіз. То що Кагани?

— А те Кагани, що немає їх більше. Минулої ночі перевертні на хутір напали і майже всіх розтерзали. Кілька дітлахів на вишки спати відпросилося, бо жарко було, то вони й уціліли. А найдивніше: перевертні до хат забігали. Ти ж знаєш, у нас на ніч люди двері на скобеля зачиняють, аби Мара не прослизнула чи вовкулака не заліз. Тож виходить, хтось їм ті двері повідчиняв. Зроду-віку такого не було.

— Що не було, то не було, діду, — підтвердив Яків. — І звідки вони у ті Кагани пробралися? Там же з одного боку річка, а з двох — болота, хіба що качка пропливе. Одна лише дорога тверда, та на ній же варта. А сторожі в Каганах такі, що на всю землю слава йде. Навіть сплять із розплющеними очима.

— Через варту перевертні не проходили, Якове. Тому й кажу, щось недобре робиться. І ворожба не наша, і нечисть чужа.

Тут Богдан не витримав і перебив старших:

— А можливо, їх, отих чужих, теж якимось зіллям відігнати, як крокодила?

— Ти ба, мале-мале, а розумне! — підвів брови дід Ох. — Є таке зілля, розрив-трава називається. Нею ворожі чари не те що відігнати — по вітру розвіяти можна. Але боюся, нічого не вийде. Бо немає кому рвати.

— Як немає кому? А ви, діду, а дядько Яків, а Мамай?

— То ж бо й воно, хлопче. Розрив-трава росте коло Чарівної брами. Де вона, яка вона, відомо. Дійти туди складно, але можна. Та зірвати траву мусить рука, що крові не знала і зброї не тримала. А де ти таку руку знайдеш, коли у нас найменша дитинка ще з колиски до батькової шаблі тягнеться.

Та-а-ак, складненька задачка, але Богданові чомусь здалося, що розв'язання її десь тут поряд, можна сказати, під боком. Головне — не поспішати і не вискакувати поперед старших, бо у цьому світі такого не люблять. Краще слухати, думати і мовчати, доки не запитають.

Тим часом дядько Яків вигнав волів із затінку, зодяг на них ярмо і з Богдановою допомогою запряг у воза. Богдан помітив, що в нього вже щось виходить. Значить, і далі треба як слід придивлятися, аби потім раків не пекти. А дід Ох щось креслив на землі загостреним кінцем своєї роздвоєної палички.

— Вже й не знаю, хлопче, що з тобою робити: чи в науку брати, чи разом з моїми молодшими до слушної нагоди подалі заховати.

Дядько Яків навіть не приховав свого здивування:

— Як то, діду? То просите, аби вам дітей у науку віддавали, а то раптом відмовляєте? Та цьому ж хлопцеві, можливо, ціни немає! Я ж вам переказував: одинак і в суботу народжений. Кого ж іще вчити?

— Сам бачиш, важкі зараз часи. Учнів зберегти треба, бо ще якийсь поганський роз'їзд коло самої школи несподівано вирине. Тож я старших до козаків у джури прилаштував, а малих так заховаю, що ніякий дідько і не запідозрить.

Богдан розгубився. Було від чого. То весь час говорили: «Вчись, вчись, вчись», а як до науки дійшло, то: «Ховайся! Та ще й разом із малечею».

Тим часом дід Ох вочевидь придумав, як далі діяти, бо швиденько заліз на воза:

— Ну, люди добрі, в ногах правди немає. Сіли, поїхали. До баби Франі в гості. Мудра жінка, часом, і мені, старому, щось нарадить.

Виїхали із гайка з криничкою. Трохи проїхали степом, а далі кущі вздовж дороги поступово перейшли у досить-таки густий ліс. Проте і дорогу було добре видно, і ніхто з гущини не підвивав. І не свистів. Лише якесь птаство цвірінькало спокійненько.

— Новину знаєш, Якове? Миха Чугайстра відпустив.

— Як? Сам чи Перун наказав?

— Не наказав, а підказав. І не простив, а тільки відпустив. Бо забагато гріхів набрав, як іще людиною був.

— Недаремно кажуть, що Перун по небі на рябій кобилі їздить. І куди ж він його відпустив?

— На Карпатах хазяйнувати. Там ліси густі, дерева великі, звірини чимало. Недарма там вовки щороку свого Ватага обирають. Але ж і край неблизький. Ніяк у Михи руки не доходили. Тож Перун і підказав посадити Чугайстра на ті ліси.

Отак і їхали собі без пригод і коли сонце на небі виразно на захід повернуло, попереду ліс закінчився і забіліли хатки. Вже й волики прискорили ходу, відчуваючи близький відпочинок і прохолодне стійло. Та наразі позаду почувся тріск кущів і вороже гарчання.

— Про вовка річ, а він навстріч! — тільки й сказав дядько Яків і витяг із сіна два довгі загострені дерев'яні кілки: один собі, другий Охові.

— А мені? — стурбовано обізвався Богдан.

— А тобі оце, — дядько Яків накинув на Богдана рядно, — сиди тихо і не додавай клопоту. Я ж казав, якщо тебе котрийсь укусить, сам вовкулакою станеш. А ми, старі, вже й дідька лисого не боїмося.