Відьма - Томас Олд Х'ювелт
— Небагато ж їй треба для щастя, — промовив Грім.
— Пані Клеменс була дуже шокована. Каже, в її віці вона не надто добре витримує несподіваних гостей, — пирхнув Воррен. — Неймовірно, але ця жінка зателефонувала. Я нічого не сказав, але минулого року вона замовила айфон, щоб мати змогу користатися цим бісовим додатком. Гадаю, вона туди заглядає тільки щоб поговорити скайпом з тією своєю дочкою в Австралії.
— Нехай спілкується, аби лише цього вечора не вмикала скайп, сидячи у масажному кріслі.
Грім подивився на екран.
— А Катаріна? Налякана після вранішніх подій?
— Не настільки, щоб ми це помітили, — відповіла Клер. — Здається, жодного враження на неї це не справило. Може, на лобі й лишилася ґуля, але ж ти знаєш, як вона хутко оновлюється, коли пересувається з місця на місце. Проте було б цікаво подивитися, чи змінить вона свій шаблон наступного тижня.
— Старі звички щезають повільно, — зауважив Воррен. Він позіхнув і повернувся до Гріма.
— Слухай, трудоголіку, чому б тобі не поспати? Із цим ми впораємося самі.
Грім відповів, що скористається порадою Воррена, як тільки перевірить пошту. Клер знову переключилася на інтернет-трафік, а Воррен продовжив розкладати пасьянс. Ані в пошті, ані на «Яху ньюз» не було нічого нового, і вже за десять хвилин Грім впіймав себе на тому, що й він так само позіхає. Він вже збирався додому, як Воррен підстрибнув із переможним криком:
— Зустріч удома! Я знав це! — заволав він.
Грім і Клер повернулися й підняли очі догори. У Клер відпала щелепа.
— Та ні. Невже подружжя Делароса?
Воррен танцював бібоп, погойдуючись перед столом вперед і назад у стилі, що одночасно нагадував «місячну ходу» та «гангнам стайл». Грім так і не зміг дійти правильного висновку щодо Воррена: чи то він був вельми вправним танцюристом, чи то суцільним нездарою.
Клер не могла повірити почутому.
— Та вони ж там усього тиждень! Як таке могло статися?
На великому екрані були зеленкуваті зображення, що їх наживо робила у режимі нічного бачення камера D19-063 з колишньої ділянки пані Барфвелл, якою наразі володіло подружжя Делароса. Беммі Делароса стояла посеред вулиці, загорнута у біле простирадло, ніби антична грекиня.
Хоча камери спостереження у Блек-Спрінзі не мали мікрофонів, було зрозуміло, що вона кричить. Її чоловік — а звали його Берт, отже, Берт Делароса — стрибав навколо неї в самих трусах, панічно і безпорадно. Робертові Гріму вони здавалися сатиром і вакханкою, що зібралися принести жертву Діонісу.
Грім мав чималий досвід оцінки подібних ситуацій і тому відразу відчув полегшення. Делароса з переляку дременули на вулицю, не згадавши навіть про мобілки. Тому Грім із командою мали певну часову перевагу до того, як комусь із Делароса спаде на думку зателефонувати на 911. У будь-якому разі не схоже було, щоб подружжя мало саме той досвід, який спонукав би до виклику правоохоронців. Хіба що екзорциста, та й то, якщо такій професії було місце в їхній системі координат.
З правого боку екрана з’явився квадратик світла у темному сусідньому будинку, звідки незабаром вийшла пані Содерсон. З будинків навпроти повиходили інші сусіди й почали заспокоювати схвильованих новоселів.
— Еге ж, «зустріч удома», — промовив Грім. — Мої вітання, Воррене. Можеш ділити банк.
— А зараз нам зателефонують, — сказала Клер. І дійсно, за секунду пролунав дзвінок. Клер підняла слухавку й почала говорити з кимось із сусідів Делароса.
Воррен стояв поряд із Грімом, задумливо втупившись в екран.
— А тепер на них чекатиме прозріння й розуміння того, що вони застрягли тут із нами до кінця свого життя.
— Ото вже трагедія. І сталася з такими пречудовими людьми.
— Хто піде туди?
— Я, — сказав Грім, не вагаючись ані секунди.
Він знав, що прогаяв шанс поспати цієї ночі, але згодився без нарікань. Інформування новоселів — завдання не з легких, до того ж милосердя не було його сильною стороною, але Грім відчував симпатію до Делароса. В них попереду ще переосмислення сприйняття надприродних та потойбічних явищ, переосмислення тонке і водночас докорінне. Грім народився і виріс у Блек-Спрінзі, й у нього не було подібного досвіду, але йому часто доводилося спостерігати за цим збоку, і тому він знав, наскільки болісні наслідки такого переосмислення. Він колись належав до методистської церкви, але втратив віру й поза роботою не мав жодного дотику до паранормальних явищ. Однак десь у глибині невиразних понять, якими він намагався описати дух цього світу, Грім просто сприймав як дійсність той факт, що іноді трапляються речі нез’ясовні, бентежні, й трапляються вони навіть у світі, який вважає себе уповні просвіченим. Але й це ще не було найболіснішим. Для багатьох людей, що переїжджали Блек-Спрінга, саме незворотність їхньої долі, її остаточність ставала першим містичним зіткненням із власного смертністю. Люди чинять відчайдушний спротив думці про власну смерть, вони відвертаються від неї якомога довше, уникають цієї теми. А в Блек-Спрінзі вони живуть разом зі смертю. Вони приймають її у власних домівках і ховають від решти світу… а інколи навіть ставлять на її шляху ліхтарний стовп.
Але ж Делароса… незворотність і смерть не вписувалися в їхнє космополітичне життя з його холодною витонченістю та постклімактеричними змінами кар’єри. Блек-Спрінг став ніби пігулкою миш’яку, яку вони випадково знайшли під язиком і надкусили ще до того, як зрозуміли, що то таке. Робертові Гріму було б їх навіть шкода, якби тільки він не програв парі.
На великому екрані вони спостерігали за тим, як сусіди відвели подружжя Делароса до будинку пані Содерсон. Клер поклала слухавку і сказала:
— Вони у надійних руках. Я пообіцяла, що наша команда прибуде за десять хвилин. Хто поїде?
— Я, — відповів Грім. — Вони віруючі?
— Ні. Якщо я правильно пам’ятаю, він у дитинстві був методистом, але до церкви не ходить.
— Тоді церкву залишимо у спокої.
— Жезл твій і співробітники твої — вони мене потішили, — урочисто продекламував Воррен.
— Тобі справді треба туди їхати, Роберте? Після нашої останньої сварки з ними ти, мабуть, — остання людина, здатна їх заспокоїти.
«А ми не збираємось їх заспокоювати, — подумав Грім, — навпаки, ми остаточно зруйнуємо їхній світ».
— Вони надто шоковані, щоб це зрозуміти. Я візьму із собою Піта Вандермеєра та Стіва Гранта. Вони цього місяця на чергуванні. Один — соціолог, другий — лікар, достатньо врівноважені, щоб пройти між Сціллою й Харібдою. Так, і ще когось з їхніх дружин — для Беммі. Цього буде досить.
Він накинув плаща й додав, звертаючись до Клер:
— Янголе, пам’ятай: коли ти їм будеш телефонувати,
