Прокляття рейлі - Вікторія Сурен

— Заспокойся, — наполягає Ру, намагаючись схопити мене, але я сіпаюся. — Ти, бляха, вся у крові. Треба вмитися та випити води. Ти могла заламати собі щось, дурна дівко.

— Мені начхати! Тут всі в крові! Тут у всіх переламані кістки! — я вириваюся з їхніх рук та починаю крокувати крізь залишки академії, ігноруючи, що кульгаю та от-от розпадуся на шматочки. Дідько! Як все скінчилося? Що сталося, коли чотири рейлі торкнулися дурної штуковини Інес?

Нічого.

Всесвіт залила фарба, вдарила мені в очі й на цьому кінець.

Ноги самі приводять мене до лісу. Я бачу магів, що лежать на землі й намагаються прийти до тями. Десятки згорілих дерев, що повалили рейлі. Дим, кров, тяжкі зітхання.

Коли помічаю, як інші допомагають потерпілим пити воду та рятувати шкіру в опіках, в мене стискається серце, з’являються судоми, і я хапаюся за дерево, щоб перечекати прилив паніки. Колінні чашечки смикаються.

Люци, де Люци?

Моя нижня губа тремтить, коли раптом впізнаю власні обриси обличчя на землі. Поволі сідаю навпочіпки та підхоплюю з сухої трави кутик фотографії, яку зробила, потрапивши додому на батьків фотоапарат.

Люци.

Я кинула її у неї, а тепер вона тут. Святий Духу…

Я б’ю себе по щоках, ігноруючи тремтіння та схлипи. Де Люциліан? Чому моє фото тут, а його немає? В один момент я розглядаю своє обличчя, а в наступний розумію, що вже кілька хвилин риюся в землі під тим місцем, де знайшла світлину.

— М-матінко рідна…

Я хапаюся за голову, поки коліна тонуть у багнюці. Розум тікає, свідомість відмовляється сприймати факти, бо вони занадто жорстокі та неправдоподібні.

Зберися! Зберися, трясця! Комусь зараз важче! Налаштуй дихання, відчуй його голос, знайди знайомий подих, знайомі легені. Ти зможеш, Дільшат!

Але ця думка лишається чужою та тоне серед інших. Я навіть не певна, що здатна на подібні махінації, але якби поруч стояло кілька магів, які по черзі дихали б мені в обличчя, я точно впізнала той самий подих.

Люци десь тут. І я боюся навіть уявити, в якому стані можу його знайти.