Прокляття рейлі - Вікторія Сурен
Бісова Ванесса наполягала, щоб усі рейлі завжди мали силу усередині, але я постійно противилася. Це їй не підходило, бо якщо в рейлі немає сили, вони не зможуть знищити цю академію та, власне, себе. Не зможуть піддаватися впливу. Вона співала казочки про мій потенціал, змушувала брати магію, і це була її помилка.
Мірабель дивиться на мене крізь шок в очах, а тоді озирається довкола. Її ноги в землі та попелі ледь не підкошуються, коли в небі починає збиратися торнадо, що ймовірно й стане нашим кінцем.
Її волосся, як у Медузи, здіймається догори, ніби дівчина побачила пришестя свого бога. Вона вивчає цей апокаліпсис, свистяче торнадо в небі. Смерч блимає блискавками, поки мої пальці судомно трусяться. Я намагаюся прислухатися до голосів, знайти своїх, але чим більше перетравлюю ці крики, тим більше хочу верещати, божеволіючи, затуляючи вуха долонями.
Схоже, я втрачаю зв’язок зі світом, бо просто стою, сильно заплющивши очі, а за сто років мене раптом штовхають у груди. Я панічно хапаю повітря, коли наді мною опиняється дівоче тіло, а на тому місці, де стояла кілька митей тому, пролітає частина колони, яка знесла б мою голову.
— Не спи! — гарчить Мірабель, скотившись з мене. Навіть зараз вона примудряється вигляди ідеально. — Я тебе хоронити не збираюся!
— Та пішла ти!.. — тремчу, обережно зводячись на ноги слідом. Хапаюся за плече Міру, щоб знову не впасти, а тоді знову суплюся раптовому головному болю. Та бісова штуковина знову кличе мене.
— Що це таке взагалі!? — Міра вивчає становище, поправляючи спідницю та скидаючи із себе підбори. — Це не схоже на те, до чого нас готували на практиках! Що за галімий екзамен!?
— Інес. Інес винна. Рейлі треба спинити, — ледве вичавлюю. — Я… ти…
Мірабель гарчить, рушивши геть, розпаливши вени та долоні, і я ледь не падаю на доріжку студентського парку. Навіть лавок не лишилося, щоб присісти. Ріммер зорієнтувалася надто швидко, а я досі скиглю, хапаючись за спину, яку ледве вчуваю.
Перед очима спливає момент, коли долоні Інес ніжно погладжують моє обличчя, шепочучи пестливі слова, а тоді вона каже про рубці, біль та підкорення.
Різко замахавши головою, я згадую Люциліана. Він майорить, наче вогник надії та змушує мене нарешті побігти, щоб не потрапити під завали чи гарячу руку рейлі. Я бачу, як хтось горить. Його волосся та руки палають, тому збираю магію всередині себе, перетворюю її у буревію та надсилаю вперед. Очі мерехтять, легені вільні, вони змушують маленьке торнадо закрутитися довкола хлопця, однак вогонь не тухне!
Тоді біжу прямо на нього, стрибаю на чоловіка, ігноруючи жар та роблю глибокий вдих, здавивши його груди. Хлопець хрипить, але його рухи вповільнюються. Я забираю його повітря собі, однак вчасно гальмую, помітивши, як той смикається.
Перед обличчям спалахує вогонь. Я увертаюся, але трава під ногами розгорається, зачепивши шкіру. Доводиться стрибати та бігати, махаючи ногами, викликаючи цим потоки повітря, які ще більше здіймали пісок. Через страх я перестаю контролювати інтенсивність сили й з кожним поворотом вона стає могутнішою.
