Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Та навіть якщо вони й повернуться в Карвахол, то що їм там робити? Розводити худобу й сіяти пшеницю? Ні, у нього не було бажання все життя обробляти землю, як це робила його сім’я, коли він був малий. Вони із Сапфірою — Вершник і дракон. Їхня доля й покликання — бути на передньому краї історії, а не сидіти собі біля каміна, стаючи все товщим і лінивішим.

А крім того, була ще Арія. Якщо він і Сапфіра оселяться в Паланкарській долині, то він буде бачити її дуже рідко, коли така можливість буде взагалі.

— Ні,— сказав Ерагон, і це слово прозвучало в повній тиші, мов важкий удар молота. — Я не хочу повертатись.

Холодні мурашки пробігли вниз по хребту. Вершник знав, що дуже змінився з того часу, як разом із Бромом і Сапфірою вирушив на пошуки разаків. Але йому хотілось вірити, що в глибині душі він залишився тією самою людиною. Тепер він зрозумів, що це не так. Того хлопчини, яким він був, коли вперше ступив за край Паланкарської долини, більше не існувало. Він став інакший на вигляд, він інакше думав і відчував, зрештою, він хотів інакшого життя.

Ерагон глибоко й сумно зітхнув.

— Я не той, ким був, — тихо сказав він. Здавалось, що, вимовлені вголос, ці слова набувають значно більшої ваги.

Нарешті, коли перші промені сонця вже прикрасили східну частину неба над стародавнім островом Вройнгард, де жили колись Вершники й дракони, на пам’ять Ерагонові прийшло ім’я — ім’я, яке не спадало йому на думку раніше. Він промовив його, прошепотів сам собі в найглибших закутках розуму, і все його тіло почало раптом дрібно тремтіти, так, наче Сапфіра вдарила по колоні своїм хвостом.

А потім йому стало важко дихати. Він зрозумів, що сміється й плаче водночас. Сміється тому, що таки осягнув природу речей, а плаче тому, що всі його провали й помилки були тепер як на долоні, не залишаючи місця жодним ілюзіям.

— Я більше не той, ким був, — прошепотів Ерагон, щосили вчепившись за краї колони. — Але я знаю, ким я став.

Ім’я, його справжнє ім’я, звучало, може, не так гучно, як він би хотів, та в ньому було й чимало такого, що викликало захват. І що більше він думав про нього, то більше сприймав його за власне єство. Ні, він не був найкращою людиною на світі, але він не був також і найгіршою.

— І я не здамся, — твердо сказав юнак.

Він тішився тим, що його особистість була непорушна. Він міг зробити себе кращим, коли б схотів. І він присягнув, що буде ставати кращим, яких би зусиль це не коштувало.

Усе ще сміючись і все ще плачучи, Ерагон звів очі до неба й розвів руки. Поволі сльози й сміх зникли, а замість них він відчув глибокий спокій, спокій щастя й повноти буття. Незважаючи на застереження Глаедра, Вершник знов прошепотів своє справжнє ім’я — і знов усе його єство сколихнулось від сили слів.

Ерагон постояв ще якусь мить на вершині колони з розведеними руками, а потім нахилився вперед і почав падати вниз головою.

— Веохт, — мовив Вершник, коли земля була вже зовсім поруч. Його лет уповільнився, й Ерагон став на потрісканий камінь так легко, наче виходив з карети.

Він повернувся до фонтана й забрав свою накидку. А коли денне світло вже нишпорило по всіх закутках зруйнованого міста, Ерагон швидко рушив назад до гніздового будинку. Йому хотілось якнайшвидше розбудити Сапфіру й розповісти їй та Глаедрові про своє відкриття.

СКЛЕП ДУШ

Ерагон підняв щит і меч. Він хотів іти далі, і в той же час його охопив якийсь острах. Принаймні Вершник та Сапфіра так і стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Глаедрове серце сердець лежало собі в маленькій скриньці, захованій у торбинках на спині дракона.

Надворі був ранок. Яскраве сонячне проміння то тут, то там пробивалось крізь хмарне небо. Ерагон і Сапфіра хотіли відразу ж вирушити до скелі Кутіан, тільки-но Вершник повернувся до гніздового будинку. Утім Глаедр порадив Ерагонові спочатку попоїсти й бодай трохи відпочити.

Тепер вони нарешті стояли біля зазубленого кам’яного шпиля. Правду кажучи, і Вершникові, і Сапфірі це чекання вже трохи набридло.

Відтоді як вони відкрили одне одному свої справжні імена, зв’язок між ними, здавалося, став іще міцніший. Тепер кожен із них відчув, як сильно вони піклуються одне про одного. Зрештою, це було щось таке, про що вони завжди знали, хоч і ніколи не говорили про це надто прямо.

Десь каркнув ворон.

«Я піду перший, — сказав Глаедр. — Якщо це пастка, то вона спрацює ще до того, як у неї вскочить хтось із вас».

Ерагон не заперечував і почав відокремлювати свою свідомість від Глаедрової. Так само зробила й Сапфіра. Вони хотіли дати драконові можливість промовити своє справжнє ім’я без остраху, що його почує хтось сторонній.

«Ні,— мовив на те Глаедр. — Ви сказали мені свої імена. А це означає, що я теж повинен сказати вам власне ім’я».

Ерагон і Сапфіра мовчки перезирнулись.

«Дякуємо, Ебрітхілю», — відповіли вони за якусь мить.

Глаедр вимовив своє ім’я. Воно озвалось десь глибоко-глибоко у свідомості Ерагона голосом урочистих фанфар, в якому відлунювали й Глаедрові горе та гнів, спричинені смертю Оромиса. Ім’я Глаедра було значно довше, ніж імена Ерагона й Сапфіри. Воно складалось із кількох речень — запис життя, яке тривало цілі століття і в якому було так багато веселого, сумного й величного, що годі було все перерахувати. А ще в цьому імені бриніла мудрість дракона, надто глибока й складна, щоб збагнути її до кінця.

Сапфіра відчула те саме благоговіння, що й Вершник. Можливо, тільки тепер обоє зрозуміли, які вони молоді і яка довга дорога чекає на них попереду, щоб бодай трохи наблизитись до мудрості й досвіду Глаедра.

«Цікаво, а яке справжнє ім’я Арії?» — мимоволі подумав Ерагон. Але ця думка промайнула, мов тінь, і щезла — усі троє уважно спостерігали за скелею Кутіан. А скеля стояла мовчазна, як і раніше.

Тоді вперед вийшла Сапфіра. Вигнувши шию і вдаривши по землі лапою, наче бойовий кінь — копитом, вона гордовито промовила своє справжнє ім’я. Навіть при денному світлі її луска почала мерехтіти й