Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Коли битву було нарешті виграно, всі вцілілі ґноми зібралися в Азанульбізарі. Вони взяли Азоґову голову і запхали їй у рота гаманець із дрібними грішми, а потому настромили її на палю. Але тієї ночі ніхто не бенкетував і не лунали пісні, бо мертвих їхніх було стільки, що ніяких сліз не вистачило б, аби оплакати всіх. Половина ґномів, кажуть, ледве могла стояти на ногах чи сподіватися на зцілення.

Та, попри все, вранці Траїн став перед ними. У нього було вибито одне око, яке годі було зцілити, а його ходу сповільнювала поранена нога, проте він сказав:

— Радійте! Ми перемогли. Кгазад-дŷм — наш!

Але ґноми відповіли йому:

— Може, ти й Дарінів Спадкоємець, але, навіть маючи тільки одне око, мусив би бачити краще. Ми пішли на цю війну заради помсти і таки помстились. Але помста ця не солодка. Якщо це і перемога, то наші руки надто малі, щоби її втримати.

А ті, хто не належав до Дарінового народу, казали також:

— Кгазад-дŷм не був оселею наших Отців. Навіщо він нам, якщо немає надії здобути скарби? Тож якщо нам судилося піти, не отримавши винагороди та належних вир, то що швидше ми повернемося додому, то ліпше буде для нас.

Тоді Траїн обернувся до Даїна і мовив:

— Невже мій власний рід покине мене?

— Ні, — відповів Даїн. — Ти батько нашого народу, ми задля тебе стікали кров’ю і стікатимемо ще, коли доведеться. Та до Кгазад-дŷму не ввійдемо. І ти не ввійдеш до Кгазад-дŷму. Лише я зазирнув крізь тінь у Браму. За тінню на тебе все ще чигає Убивця Даріна. Світ мусить змінитись, і прийде в нього сила, відмінна від нашої, перш ніж Дарінів народ знову вступить до Морії.

Отак і сталося, що після Азанульбізару ґноми знову розпорошилися. Та спершу вони з великою натугою роздягли своїх мертвих — аби орки не прийшли і не отримали доброї зброї та обладунків. Кажуть, що кожен ґном, котрий повертався з того поля бою, хилився доземно під важким тягарем. Потому вони спорудили багато поховальних вогнищ і спалили тіла всіх своїх родичів. Для цього зрубали в долині безліч дерев, так що відтоді вона назавжди залишилася голою, а дим од вогнищ було видно аж у Лорієні[48].

Коли ті жахливі ватри перетворилися на попіл, союзники розійшлися кожен до свого краю, а Даїн Сталестоп повів народ свого батька назад до Залізного Кряжу. Тоді, стоячи біля великої палі, Траїн сказав Торінові Дубощиту:

— Дехто може подумати, що голову цю здобуто надто дорогою ціною! Ми принаймні віддали за неї своє королівство. Ти повернешся зі мною до наковальні чи прохатимеш хліба біля гордих дверей?

— До наковальні, — відповів Торін. — Завдяки молоту руки бодай не втратять сили, щоби колись знов узятися до гостріших за молоти знарядь.

Отож, Траїн і Торін з усім добром, яке залишилося від їхніх побратимів (серед них були, зокрема, Валін і Ґлоїн), повернулися до Смурних Земель, однак трохи згодом знялися з місця і мандрували Еріадором, доки нарешті оселилися на сході Еред-Луїну по той бік Люну. З заліза була більшість речей, що їх вони кували в ті дні, та ґноми поступово заможнішали і кількість їхня поволі зростала[49]. Проте, як сказав Трор, Персню потрібно було золото, щоби золото-таки і примножити, а його, як й інших дорогоцінних металів, у ґномів було мало чи навіть не було зовсім.

Про Перстень той годиться тут дещо сказати. Ґноми з Дарінового народу вважали його першим зі Семи викуваних і подейкували, що Королю Кгазад-дŷму Дарінові III його подарували самі ельфи-ковалі, а не Саурон, хоча його лиха сила, без сумнівів, поширювалась і на цю прикрасу, бо ж Саурон допомагав кувати всі Сім. Але власники Персня не показували його та не говорили про нього, а розлучалися з ним, лише коли до них наближалася смерть, так що інші ґноми ніколи достеменно не знали, де його зберігають. Дехто припускав, що Перстень залишився у Кгазад-дŷмі, в потаємних могилах королів, якщо тих могил не віднайшли та не розграбували; проте родичі Дарінового Спадкоємця вважали (помилково), що Трор, поспіхом повертаючись туди, мав Перстень при собі. Відтак, що сталося з Перснем потому, вони не відали. На тілі Азоґа його не знайшли[50].

Проте нині ґноми думають, що цілком могло трапитись і так, що Саурон завдяки чарам дізнався, в кого цей Перстень — останній, який залишався вільним, — і що постійні невдачі Дарінових нащадків здебільшого були наслідком його злоби. Адже Темному Володареві ніяк не вдавалося підкорити ґномів звичайними засобами. Лише Перстень мав на них вплив: умів запалювати у ґномівських серцях жадобу золота й коштовних речей і робити так, що за їхнього браку всі інші хороші речі втрачали для ґномів будь-яку вартість; тоді народ бороданів переповнювали гнів і бажання мститись усім, хто його зневажив. Однак від самого початку ґномів сотворили такими, що вони твердо протистояли будь-чиєму пануванню. І хоча кожного з них можна було вбити, та про те, щоби перетворити цей народ на тіні, закріпачені чужою волею, годі було і мріяти. Тому й жоден Перстень не змінював тривалість їхнього життя: ні продовжував, ані вкорочував його. Відтак Саурон дедалі палкіше ненавидів ґномів-власників Персня та дедалі сильніше прагнув позбавити їх їхньої власності.

Імовірно, почасти саме через злобу Персня Траїн за кілька років утратив спокій і вміння радіти. Жадоба золота не покидала його ні на мить. Урешті, не маючи вже снаги її витримувати, він звернув свої помисли до Еребору, вирішивши повернутися туди. Про те, що було в нього на серці, Траїн нічого не сказав Торінові, а натомість разом із Валіном, Дваліном і кількома іншими ґномами зібрався, попрощався й пішов геть.

Про те, що трапилося з ним згодом, відомо мало. Наразі можна лише припустити, що, коли він опинився поза межами свого краю з нечисленними супутниками, їх вистежили Сауронові емісари. Траїна переслідували вовки, на нього полювали орки, йому затьмарювали шлях лихі птахи, й що наполегливіше намагався він дістатися на північ, то більше прикрощів спіткало його. І от настала темна ніч, коли Траїн і його супутники блукали