Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Вип’ємо, — сказав Ґіселер. — Бонгарту на погибель! З’їмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.

— Ясно, — пирхнула Іскра. — Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.

Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.

* * *

Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.

— Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, — продовжила розповідь. — Над ранок, у суцільній темряві… Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати… Вже починало світати…

— Зараз також недовго до світанку, — позіхнув Висогота. — Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.

— Може, ти й маєш слушність. — Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. — Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.

— Маємо час, Цірі. Маємо час.

* * *

— Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?

— Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.

— Це тому… Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів… Останній прощальний раз? А потім — забути?

— Я ніколи тебе не забуду, Містле.

— Забудеш.

— Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля… Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.

— Чималу треба для того мати силу, — зітхнула Містле. — І потужну магію…

— І це також можливе. — Цірі облизала губи. — Магія також… Можу її віднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моїм. Обіцяю тобі, здивуєшся, коли ми знову зустрінемося.

Містле відвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожеві смуги, які скорий світанок уже вимальовував над східним краєм світу.

— І справді, — сказала вона тихо. — Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрінемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.

— Чекай на мене. — Цірі шморгнула носом. — І не дай себе вбити. Подумай про ту амністію, про яку говорив Готспорн. Навіть якби Ґіселер й інші не хотіли… Ти ж подумай про те, Містле. Це може виявитися способом виживання… Бо я повернуся по тебе. Клянуся.

— Поцілуй мене.

Світало. Йшло світло, ставало холодно.

— Кохаю тебе, Омелюшко.

— Кохаю тебе, Соколичко. Їдь уже.

* * *

— Вочевидь, вона мені не вірила. Була переконана, що я перелякалася, що погнала за Готспорном, аби шукати порятунку, благати про амністію, якою він так нас підманював. Звідки могла вона знати, які відчуття мене обгорнули, коли я слухала те, що Готспорн говорив про Цінтру, про мою бабцю Каланте… І про те, що якась «Цірілла» стане дружиною імператора Нільфгарду. Того самого імператора, який бабцю Каланте вбив. А за мною послав того чорного рицаря з пір’ям на шоломі. Я розповідала тобі, пам’ятаєш? На острові Танедд, коли той простягнув до мене руку, я пустила йому кров! Повинна я тоді була його вбити… Але якось не змогла… Дурна була! А, що там, може, він там, на Танедді, стік кров’ю та здох… Чому ти так на мене дивишся?

— Розповідай. Розповідай, як ти поїхала за Готспорном, аби віднайти спадок. Відшукати те, що тобі належало.

— Ти дарма говориш з іронією, дарма насміхаєшся. Так, я знаю, то було безглуздо, тепер я те бачу, та й тоді… Я була мудрішою у Каер Морені й у храмі Мелітеле, там я знала, що те, що минуло, не може повернутися, що я вже не княжна Цінтри, а хтось інший, що жодного спадку я вже не маю, що те втрачено і що з цим треба погодитися. Пояснили мені те мудро й спокійно, а я це прийняла. Також спокійно. І раптом воно почало повертатися. Спершу, коли мені намагалася в очі засвітити титулом тієї баронеси Касадей… Я ніколи не переймалася такими справами, а тоді раптом розлютилася, носа задерла й розкричалася, що я ще більше титулована й набагато вище уроджена. І від того часу почала я про те думати. Відчувала, як зростає в мені гнів. Ти це розумієш, Висоготе?

— Розумію.

— А розповідь Готспорна переповнила чашу. Я мало не кипіла зі злості… Стільки мені раніше говорили про призначення… А тут те призначення на користь когось іншого, завдяки простому шахрайству. Хтось видав себе за мене, за Цірі з Цінтри, й буде мати все, буде від діамантів аж блищати… Ні, не могла я думати ні про що інше… Раптом зрозуміла, що недоїдаю, що мерзну, сплячи під голим небом, що інтимні місця мушу мити у льодяних струмках… Я! Я у золотій ванній митися повинна! Водою, що повинна нардом і трояндами пахнути! Нагріті рушники! Чиста постіль! Розумієш, Висогото?

— Розумію.

— Я раптом хоч до найближчої префектури стала готова їхати, до найближчого форту, до тих чорних нільфгардців, яких я так боялася і так ненавиділа… Я була готова сказати: «Це я Цірі, ви, дурні нільфгардці, то мене повинен взяти за дружину ваш дурнуватий імператор, вашому імператору підклали якусь наглючу аферистку, а той ідіот не розпізнав шахрайства». Була я настільки затятою, що зробила б те, знайдись така оказія. Без роздумів. Розумієш, Висогото?

— Розумію.

— На щастя, я охолонула.

— На велике твоє щастя, — серйозно кивнув він. — Справа одруження імператора має усі ознаки державної афери, битви прибічників і фракцій. Якби ти об’явилася, псуючи справу якимось впливовим силам, не уникнула б стилету чи отрути.

— Я те також зрозуміла. І забула. Давно забула. Визнати, хто я така, означало смерть. Мала я можливість у тому переконатися. Але не станемо обганяти факти.

Вони мовчали якийсь час, працюючи над шкурками. Кілька днів тому лови вдалися на диво добре, у пастки та