Ерагон - Крістофер Паоліні

Хлопець спробував утішити істоту, передавши заспокійливу думку, але дракон тільки обурено вдарив хвостом. Ерагон поклав руки йому на плечі, намагаючись випромінювати спокій і злагоду. М’язи драконового тіла нервово здіймалися під його долонями, тож він ніжно поплескав створіння на знак примирення.

І раптом у його голові чітко залунало одне-єдине слово.

«Ерагоне!»

У ньому вчувалися смуток і пошана, так, ніби цим словом було врочисто підкріплено якусь непорушну угоду. Юнак пильно глянув на істоту, і його немовби накрило холодною хвилею. «Ерагоне!»

Парубкові аж горло стисло, коли він зазирнув у бездонні сапфірові очі. Він уперше подумав про дракона не як про тварину. Той був уже чимось іншим, чимось… більшим. Тоді юнак стрімголов кинувся додому, намагаючись утекти від дракона. «Мого дракона», — промайнуло в його голові.

«Ерагоне!»

Чаювання вдвох

На околиці Карвахола Роран та Ерагон розійшлися, і юнак повільно почимчикував собі до Бромового будинку, поринувши у власні думки. Він спинився на ґанку й хотів був звести руку, щоб постукати…

Аж раптом поруч гаркнув чийсь голос:

— Чого тобі, хлопче?

Ерагон рвучко озирнувся. За його спиною стояв Бром, спираючись на покручену палицю, прикрашену якимось дивовижним карбуванням. На ньому була довга коричнева мантія з каптуром, як у ченця, підперезана старим шкіряним поясом, на якому висіла торбинка. Великий гачкуватий ніс, що стирчав над сивою бородою, надавав його обличчю орлиної величі. Чоловік чекав на відповідь, пильно придивляючись до Ерагона з-під кошлатих брів.

— Мені потрібна порада, — озвався Ерагон. — Роран пішов по нове долото, тож я маю дрібку часу й хотів попрохати, аби ви відповіли на кілька моїх питань.

Старий щось буркнув і відчинив двері. На його правій руці Ерагон помітив золоту каблучку з коштовним каменем. Коли на неї падало світло, на поверхні вимальовувалось таємниче карбування.

— Можеш зайти. Щоб відповісти на всі твої питання знадобиться чимало часу. Схоже, їм не буде кінця-краю, — мовив старий.

Усередині будинку було темно, наче у вугільній шахті, а в повітрі щось неприємно смерділо.

— Давай запалимо світло, — запропонував господар.

Ерагон почув, як старий спіткнувся й вилаявся, а щось із гуркотом впало на підлогу.

— Ага, ось воно.

Зблиснула маленька іскра, і нарешті зробилося світло.

Бром залишив свічку біля складеної з каміння пічки. Перед нею стояв дерев’яний стілець із високою спинкою та ніжками, схожими на орлині лапи. Сидіння й спинку було оббито шкірою з візерунком у вигляді переплетених троянд. Довкола валялися купи книжок, а на інших стільцях лежали сувої паперу. На письмовому столі було розкидано письмове приладдя.

— Знайди собі місце й сідай. Але заради всіх святих, обережніше! Ці речі дуже коштовні.

Ерагон переступив через пергамент, списаний клинцюватими рунами. Він обережно зняв зі стільця сувій хрусткого паперу й переклав його на підлогу. Коли парубок присів, довкола здійнялася така курява, що він ледь втримався, аби не чхнути.

Піднісши свічку, Бром розпалив у пічці вогонь:

— Ну ось, чудово! Що може бути краще за розмову біля вогнища?

Він відкинув каптур, і раптом виявилось, що волосся в старого не біле, а сріблясте. Потім оповідач повісив над вогнем чайник і вмостився на стільці з високою спинкою.

— Отже, чого тобі треба? — його запитання пролунало суворо, але водночас доброзичливо.

— Останнім часом, — почав був Ерагон, міркуючи, як би його найкраще підійти до теми розмови, — я багато чув про вершників Дракона та про їхні подвиги. Здається, усі хочуть, щоб вони знову повернулися, та ніхто не каже, як усе почалося, звідки взялися дракони й чим саме відрізняються вершники від звичайних людей.

— Про це можна довго говорити, — буркітливо озвався старий. Він з підозрою зиркнув на Ерагона. — Якби я став розповідати тобі цю історію всю поспіль, за вікном проминуло б дві зими, а ми так би й не зрушили з місця. Тому її слід трохи скоротити. Але доки ми не почали, мені потрібна моя люлька.

Ерагон терпляче зачекав, доки Бром наб’є свою люльку тютюном. Загалом, старий йому подобався. Іноді він бував просто нестерпний, але завжди знаходив час погомоніти з юнаком. Якось Ерагон запитав його, звідки він родом, але той тільки розреготався й відповів:

— Із села, схожого на Карвахол, але не такого цікавого.

Заінтригований Ерагон почав був питати про це в дядька, але Герроу знав лише те, що Бром придбав собі будинок у Карвахолі років п’ятнадцять назад і відтоді тихо в ньому жив.

Бром узяв кресало й запалив люльку:

— Ну, нарешті… — сказав він, попихкуючи. — Тепер не будемо відволікатися, хіба що перегодом вип’ємо чаю. Отже, вершники, чи шуртугали, як їх називають ельфи… Гм, з чого ж нам краще почати? Гаразд, їхня історія тривала сотні років, і за часів своєї слави вони володіли територією, удвічі більшою за теперішні землі імперії. Про них розповідають силу-силенну всіляких казок, більшість з яких — суцільна дурня. Якщо вірити у все, що про них кажуть, то вони мало чим відрізнялися від богів. Дехто з учених присвятив своє життя пошукам примарної правди, але я сумніваюся, що вона взагалі існує. Утім, це не так уже й важливо, якщо обмежитись трьома твоїми питаннями: як почалася історія вершників, чому їх так шанують і звідки взялися дракони. Почнемо з останнього.

Ерагон вмостився зручніше й, затамувавши подих, приготувався слухати старого.

— Історія драконів не має початку, хіба що вони з’явилися разом із самою Алагезією. А коли в неї є кінець, тоді дракони зникнуть разом із цим світом, бо вони потерпають так само, як і наша земля. Дракони, гноми та ще деякі інші народи споконвіку живуть на цих теренах. Вони з’явилися тут раніше за всіх, могутні володарі вільної стихії. Їхній світ залишався недоторканним, аж поки з-за моря не припливли на своїх срібних човнах перші ельфи.

— А звідки припливли ельфи? — не втримався Ерагон. — І чому їх називають світлим народом? Та й чи вони справді існують?

Бром спохмурнів:

— Ти справді хочеш, щоб я відповів на твої питання? На жаль, я не зможу цього зробити, якщо ти відволікатимеш мене через кожне невідоме тобі слово.

— Вибачте, мені дуже шкода, — відповів на те Ерагон. Юнак похнюпився й спробував набрати винуватого вигляду.

— Та ні, нічого тобі не шкода, — схоже, Брома це потішило. Він перевів погляд на вогнище й деякий час дивився, як полум’я лиже днище чайника. — Якщо вже тобі так кортить знати, то ельфи справді існують, а світлим народом їх називають тому, що вони більш вишукані,