Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Вона подивилася в обох напрямках, а ще озирнулася назад, на сходи, якими ми зійшли.
— Сюди спускаються ще люди, — зауважила вона.
Задерши голову, я побачив на верхньому майданчику, перед сходами, три постаті, але вони стояли нерухомо, наче просто завернули на хвилинку помилуватися краєвидом. На жодному зі споглядачів не було кольорів Левелли.
— Такі ж любителі цікавинок, як ми, — припустив я.
Корал ще якусь мить уважно стежила за ними, тоді відвела очі.
— А тут поблизу є печери? — запитала.
Я кивнув головою направо.
— Он там, — сказав я. — Справжні підземні галереї. Люди частенько губляться в них. Деякі дуже мальовничі. Інші — просто темні коридори. Є ще неглибокі гроти.
— Хотіла б їх побачити... — сказала вона.
— Звісно, без проблем. Ходімо.
Я пішов у бік печер. Люди нагорі сходів не ворухнулися. Схоже, вони просто стояли й дивилися на море. На контрабандистів не скидалися. Що робити контрабандистам серед білого дня в такому місці, де може гуляти хто завгодно? Але мене втішило, що потроху стаю підозріливішим. У світлі останніх подій це не буде зайвим. Звісно, об’єкт моїх найсильніших підозр наразі простував поруч зі мною, перевертаючи уламки плавнику носаком чобота, скрипочучи галькою, сміючись, одначе з цим я наразі нічого не міг поробити. Але незабаром...
Корал раптом узяла мене під руку.
— Дякую, що привели мене сюди, — мовила. — Мені тут страшенно подобається.
— Мені також. Радий, що ми вибралися на прогулянку. Це я маю вам дякувати.
Її слова змусили мене почуватися трохи винним, але, якщо не помиляюсь у здогадці, я не заподію дівчині шкоди.
— Гадаю, мені сподобалося б жити в Амбері, — зауважила вона, коли ми пройшли ще трохи.
— Мабуть, і мені сподобалося б, — відповів я. — Але поки що ніколи не випадало пожити тут довго.
— Невже?
— Мабуть, я не уточнив, скільки часу мешкав у Тіні Земля, де навчався в університеті й працював... — почав пояснювати, і раптом, несподівано для себе, узявся викладати їй нові й нові подробиці своєї біографії, а зазвичай цього ніколи не роблю. Спочатку не знав, що це зі мною, а потім зрозумів, що давно хотів виговоритися, будь-кому. Навіть якщо моя незвична підозра правдива, це не має значення. Я давно вже не мав співрозмовника, який хоча б здавався дружнім. І, перш ніж усвідомив, що я це роблю, уже розповідав їй про свого батька, про те, як цей чоловік, котрого я майже не знав, розгорнув переді мною разючу історію своєї боротьби, сумнівів, рішень, так, наче хотів виправдати себе в моїх очах, немов то була єдина змога це зробити, і про те, як я його слухав, гадаючи, де він і що прикрашає, що міг забути, що навмисне розповідає не так; а ще намагаючись зрозуміти, які почуття він мав до мене...
— Ось, починаються печери, — перервав я самого себе, бо починав почуватися ніяково через свій раптовий водоспад спогадів. Корал хотіла висловити якісь думки з приводу мого монологу, але я вперто продовжував: — Тут був тільки раз.
Вона зрозуміла, в якому я настрої, й відказала:
— Мені хотілося б оглянути хоча б одну з них зісередини.
Я кивнув. Ці печери здавалися цілком придатними для того, що я надумав.
Обрав третю з печер. Вона мала ширший отвір, аніж дві попередні, тож я бачив її нутро на велику глибину.
— Спробуємо зайти до цієї. Вона здається непогано освітленою, — пояснив свій вибір.
Ми занурились у напівтемну прохолоду. Спочатку в нас під ногами ще був вологий пісок, його шар усе тоншав, і незабаром ми вже крокували запорошеним кам’яним дном. Склепіння печери кілька разів опускалось і знову підіймалося. Повернувши ліворуч, ми опинилися в іншій галереї, яка, схоже, мала вихід на поверхню, бо, подивившись назад, я побачив удалині світлу пляму. Галерея вела у глибини гори, але з того місця, де ми стояли, ще могли чути відлуння морського прибою.
— Ці печери можуть тягнутися насправді далеко... — зауважила Корал.
— Так і є, — відказав я. — А ще вони роблять повороти, перетинаються одна з одною і петляють. Я не радив би заходити далеко під землю без мапи й ліхтаря. Наскільки знаю, вони ще не всі вивчені й нанесені на план.
Дівчина озирнулася, вивчаючи чорні плями, ще темніші за напівтемряву навколо нас, — це відходили в незнану далину бічні тунелі.
— А як далеко, на вашу думку, вони тягнуться? — поцікавилася Корал.
— Гадки не маю.
— Вони лягають під палацом?
— Можливо, — відповів я, пригадавши ті відгалуження, котрі проминав, простуючи до Лабіринту. — Може, вони десь перетинаються з тим великим підземеллям, що тягнеться під палацом.
— А який вигляд воно має?
— Підземелля під палацом? Та просто темне й величезне. Старезне...
— Хочу його побачити...
— Навіщо?
— Там розташований Лабіринт. Він, мабуть, фантастичний!..
— О, безперечно — він сяє та вирує. Але це й загрозливе видовище.
— Як ви можете так казати, якщо пройшли крізь нього?
— Пройти крізь нього — ще не значить його полюбити.
— А я гадала: якщо вам дано його пройти, ви починаєте відчувати певну духовну спорідненість із ним, якусь співзвучність чи кревну близькість.
Я розреготався, і мій сміх луною відбився від склепіння над нами.
— Так, проходячи крізь нього, я знав, що мені дано його пройти, — відказав я. — Але ще не знав цього напевне, коли ступив у Лабіринт. Я був просто наляканий. І він ніколи мені не подобався, ні раніше, ні потім.
— Це дивно.
— Жодним чином. Він — наче море чи зоряне небо. Велика, могутня річ, прекрасна, присутня у світі. Це природна сила, і ви маєте скористатися нею так, як вам потрібно.
Вона знову подивилася в бік коридору, що вів у глиб гори.
— Хочу його побачити, — повторила.
— Не варто намагатися дістатися туди звідси, — сказав я. — До речі, чому ви так бажаєте уздріти його?
— Просто хочу знати, як відреагую на подібне.
— Ви — дивна дівчина, — зауважив я.
— Відведете мене туди, коли повернемося до палацу? Покажете його мені?
Усе тривало не так, як я гадав. Якщо вона була те, що підозрював, це її прохання стало для мене загадкою. Я вже почав схилятися до того, щоб відвести її до