Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— Лана-Гайова її звуть, — забарившись, сказав старий. — Діва Донна — прізвисько… псевдонім. Вона ще в місті, здається… але чому немає надії?

Дим опустив очі:

— Що у Високому домі?

— Нічого, — відгукнувся старий. — Якщо не зважати на персональні пайки… дуже скромні. Мені ось видали, по старій пам’яті… Після того, як ти пішов, тебе спершу позбавили посади. Потім представили до нагороди. Посмертно. Втім, уже все одно… Але чому немає надії?

— Все одно, — повторив Дим. — Бачиш…

…Слухай і не перебивай, сказав тоді Хазяїн.

Дим, твої предки — домашні тварини. Розумне стадо — нонсенс… помилка. Ваша цивілізація неправильна… недієздатна. Кінець її може бути більш-менш болючим. Ще болючіший вихід — вовки і здичавілі отари, що потроху вироджуються. Менш болючий вихід — договір між нами… між мною і тобою. Нехай вони приходять — хоч мільйон, хоч два, хоч десять, простір для них я зумію зробити… організувати. Корму… Їжі — ні. Виходить, отари, що не бажають нічого знати про вовків, повинні бути обстрижені… мовчи і слухай. Стрижка викликає шок, тільки якщо дорослу особину, що сформувалася, обстригти вперше. Якщо вдруге — шок буде менший, втретє його не буде зовсім. А якщо починати стригти молодих — вони перенесуть це без найменшого дискомфорту… напруження. Це ввійде у звичку, із трагедії перетвориться в щоденність… у банальність. Тільки за таких умов я можу приймати в себе розумні отари. Це такий договір — шерсть або безпека. Ніякого примусу. Справедливо?

— Справедливо, — сказав тоді Дим. — А м’ясо?..

Хазяїн довго дивився на нього, і Дим витримав його погляд — на рівних.

Уяви, Дим, скільки в степу з’явиться змішаних… полукровок… Четвертанокровок. Далеких нащадків. Зміниться кілька поколінь… і усе. Від цього чуда, розуму, що зародився в результаті чийогось геніального глузування… жарту, нічого не залишиться. Тоді прийде черга м’яса. Але ти не доживеш, Диме. Ти не встигнеш цьому засмутитися.

— Дякую, — сказав Дим по паузі. — Спасибі, що ти говориш із мною чесно.

— Нема за що, — забарившись, сказав Хазяїн. — Напевно, ти цього заслуговуєш.

— …Прокляття Лідера! — жахнувшись, викликнув старий. — Хто буде обстрижений…

— Я обстрижений, і нічого не сталося, — відгукнувся Дим із кривою усмішкою. — Я живий, як бачиш… Я навіть повернувся назад — через територію вовків, які не стрижуть, зате їдять розумних без усякої рефлексії… І в мене є головна справа. Вона огидна мені, як гнила трава, але це моя справа…

— Ти думаєш, хтось погодиться на це?!

— Усі, — сказав Дим. — У всіх діти… Усі хочуть жити.

* * *

Це було усе, що вони змогли зробити.

Загони солдатів, зі смолоскипами і самострілами, конвоювали колони біженців; вони йшли дорогою, вже второваною для них, по картах, розмножених на друкованих верстатах; вони йшли майже без нічого — їжі в степу вистачало, і всю поклажу подорожніх складали нечисленні книги.

Вони йшли — інженери і вчителі, будівельники, робітники, їхні діти й онуки. Ті з них, хто заради спокійного ситого життя — не свого, а їх, малят! Нащадків! — зважився на нечуване приниження.

На стрижку.

Утім, серед біженців активно жили чутки про те, що нічого страшного в стрижці немає. Що вовна відростає знову. А якщо стригти змалку — діти взагалі нічого не помітять.

У всякому разі, не зрозуміють.

Коли біженці пішли майже всі й місто спорожніло — Дим відчув дивну порожнечу. Його місія була виконана, але якщо ім’я авантюриста-лідера пережило століття і надовго застрягло в людській пам’яті, про Дима-Лугового люди намагатимуться швидше забути.

У всякому разі він сподівався, що забудуть. Ім’я — і ту роль, яку він зіграв, можливо, проти своєї волі.

Щоранку Дим дивився на себе в кругле металеве дзеркальце — і бачив довге, не молоде, у сивому волоссі обличчя.

Одного разу вранці, годині о десятій, він вийшов на вулицю — безлюдну, як у світі Хазяїв, але набагато вужчу та криву — і рушив за адресою, записаною на клаптику торішньої газети.

Дахи чорніли, вищипані, витоптані до останньої травинки. Вітер розвівав чиїсь білі фіранки — вікно було, ніби баба з розкуйовдженими довгими патлами.

Дим зупинився. Звірився з адресою. Постукав, готовий до того, що ніхто не відповість.

За кілька хвилин двері відкрилися. На порозі стояла літня виснажена жінка.

— Тут ще живе Лана-Гайова? — запитав Дим.

— Лана, — слабко крикнула жінка в надра будинку. І кивнула Диму:

— Заходите…

Він увійшов.

Будинок був маленький, колись зручний, але зараз закинутий, запущений. Брудна солома на підлозі; з дальнього кутка, з-за ширми, вийшла дівчина.

Дим не відразу впізнав її. Все-таки портрет на круглому значку не міг передати рис живого обличчя, одночасно прикрасивши і спотворивши його.

— Мене звуть Дим-Луговий, — сказав Дим.

Вона здригнулася. Останніми тижнями ім’я його стало більш ніж знаменитим.

— Ось, — він простягнув їй круглий значок із її зображенням, що майже стерлося.

Вона подивилася — з осторогою, не торкаючись значка. Підвела на Дима карі, круглі, дуже розгублені очі:

— Так… Але чому…

— Він урятував мені життя, — пояснив Дим. — Життя, розум… там.

— Я рада, — пробурмотіла вона. — Але… у цьому немає моєї заслуги.

Якийсь час вони мовчали; він розглядав її, а вона відверто мучилася. Не знала, що йому сказати, і соромилася вигнати його.

— Чому ви не йдете з усіма? — запитав нарешті Дим.

— Бо я не хочу, — пошепки відповіла дівчина.

Помовчали знову.

— Ви, напевно, гарна співачка, — сказав Дим. — Шкода, що я ніколи не чув, як ви співаєте.

— Тепер вже і не почуєте, — сказала дівчина, відводячи очі. — Я більше не співаю.

* * *

— Записок Арті-Польового не збереглося, — сказала сухорлява бабуся, вдова великого винахідника. — Те, що кажете ви, на мій погляд — велике блюзнірство… Арті був чесною людиною і чудовим ученим. Тепер таких немає… Я впевнена, що Арті винайшов маячки, а не знайшов ідею в старих джерелах. Але в мене немає доказів.

— Спасибі, — сказав Дим. — Пробачте.

Бабуся залишилася одна у величезному, на сто чоловік будинку. Колись сімейство Полів було чисельним і славним; тепер бабуся залишилася одна. Хтось загинув, хтось біг у степу, хтось пішов з караваном до Хазяїв.

Дим вийшов на вулицю і довго дивився в жовтувате, затягнуте гаром небо. Десь горів степ: чи то випадково загублений смолоскип, чи жест