Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Чого боїшся ти, Володарко Мертвих?

Це запитання вивело Смерть із рівноваги, змусило навіть розгубитися, задуматися. Фалмін збагнув, що потрапив точно в ціль, а вона, попавшись на це, була змушена відповідати.

— Боюся забуття, Фалміне. Боюся бути нестрашною для вас, людей, які вірять в мою силу та владу над цим світом, — вона дивилася на нього виважено та спокійно, однак навіть він відчув, що Смерті стало не по собі. — Ну що, тепер ти задоволений?

— Боги існують, поки у них вірять. Так само із тобою, — зрозумів Фалмін.

Смерть довго дивилася на нього, трішки розгнівана власною слабкістю, яку проявила перед людиню. Але дивне відчуття не полишало її, змушувало відкинути злість. Хотіла допогти цьому чоловіку, адже мав він погляд холоду і темряви. Погляд Смерті.

— Дивна ти людина, Фалміне. При зустрічі зі Смертю не спитав ти про дитину, а лише про те, чого я боюся. Чи не дивно це?

— Я і сам зможу врятувати доньку, а ось про твої страхи знає далеко не кожен.

Смерть усміхнулася самими очима, глянула на могутнє дерево, яке розкинуло в усі боки своє велике гілля.

— Ми близькі, Фалміне, — вона не відводила погляду від дерева, зірвала маленький листочок, який у її долонях одразу почорнів. — Саме через це ти можеш зі мною говорити. Саме зараз. Говори, тільки не квапся. Прошу. Часу у нас вдосталь.

Смерть дала Фалміну почорнілий листочок, обережно поклала його в руку чаклуна. При першому ж доторку листок знову позеленів.

— Усе те що я бачив…Спогади, про які я хочу забути… Минуле, що женеться за мною. І воно, якби я не старався, завжди буде наздоганяти. Минуле ніколи не відпускає нас.

Він підвівся, відвернувся. Відчув у себе на спині її погляд. Затремтів.

— Чому у своїх снах я бачу Ельгіду із драконом. Це пов'язано із нашою кров'ю, із історією нашого роду?

— Ти бачиш лише поверхню озера, Фалміне, — Смерть підійшла до нього, подивилася своїм холодним поглядом. — Але ніколи не намагався заглибитися і побачити, що ж на дні. Лише людина, яка буде готова віддати все, зможе дістатися до глибини.

— Ти бачила її? — запитав тремтячим голосом.

— Бачила.

Чоловік закусив губу, нахмурив брови, згадавши перед собою личко своєї доньки. А збоку тут-таки з'явилося обличчя Катрін…Тепер, коли він знову нагадав собі, коли відчув знову ті ж емоції, вона ніколи не полишить його, не пробачить.

— Вона тримається, Фалміне, але вкрай потребує твоєї допомоги. І порятунку.

— Я забрав її у матері, аби захистити, — сказав він наче виправдовуючись. — Катрін не залишила вибору…Спровокувала мене.

Смерть дивилася на нього спокійно, без емоцій.

— Це ж не все, що ти бачив, правда?

— Самаель, — сказав він із неприкритою люттю та ненавистю, згадуючи обличчя чародія.

— О так, відомий усім Самаель! Він добряче тобі насолив, — сказала вона, таємничо усміхнувшись. — Можна вважати, зруйнував життя. Яка іронія, що ти це дізнався лише зараз.

— Саме він встав між тобою та Катрін, — продовжувала Смерть, бачачи, як Фалмін стиснув кулаки. — Цей чоловік вивідав секрет, який ти приховував впродовж багатьох років…Він змусив тебе вбити власну дружину, яку ти кохав так щиро та самовіданно…Він змусив тебе сховати доньку, відвезти її до Канйору та передати Гакару на виховання. І що ж далі, Фалміне? Яким чином ти помстився?

Він мовчав, опустивши погляд. Відчував себе обманутим і вбитим із середини. У грудях дико калатало серце.

— Ти просто відступив, Фалміне із Мальгарда. Навіть коли твоя дружина загинула через нього, навіть коли твоя дитина роками тебе не бачила, Благандійський Чаклун не зміг розпізнати правду і брехню. Не зміг виявити і вбити людину, яка була у цьому винна. Ти боягуз, Фалміне, адже завжди тікав від істини.

Він підвів погляд, подивився на Смерть із ненавистю. Але лише на секунду. Знав, що вона має рацію. За мить відвів очі на велике дерево, що стояло позаду. Листя повільно падало на траву.

— Я не впорався, — сказав тихо, наче горлянку йому стиснула невидима рука. — Втратив усе, пані.

Вона дивилася на нього без співчуття. Смерті була невідома така річ, як співчуття.

— Якби ти втратив усе, Фалміне, ми б зустрілися значно раніше.

Фалмін стиснув зуби, водив блукаючим поглядом землею, наче загублена дитина.

— Якщо вже у нас така розмова… Хочеш, аби я тебе здивувала? — спитала раптово Смерть, у голосі якої заграли злостиві нотки.

— Слухаю… — видавив він.

— Самаель лише верхівка айсберга. Ти навіть не уявляєш, які сили тут задіяні.

— Що саме їм потрібно?

— Усе й одразу, як би дивно це не звучало. Люди часто переслідують цілі, задля яких ладні робити страшні речі.

— Я знаю їх?

Смерть подивилася на Фалміна дивним, спокійним поглядом, у якому читалася певна втома.

— Важливо те, що вони знають про тебе та Ельгіду…Про вашу кров та силу, якою вона наділена. І що саме головне, знають як це використати.

— Але ж…

— Твій час вичерпано, Фалміне.