Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Матусю! Тримайся! Витримай! Я йду тобі на допомогу!
Наступні двері. Цірі відвертає голову. Із прикрістю. Зі зніяковінням.
Ґеральт. І зеленоока жінка із чорним, коротко стриженим волоссям. Обоє голі. Зайняті, поглинуті собою. Розкішшю, яку вони одне одному дарують.
Цірі опановує горло, стиснуте адреналіном, підганяє Кельпі. Копита стукають. У темряві пульсують шепоти.
Наступні двері.
Вітаю, Цірі.
— Висогото?
Я знав, що тобі вдасться, смілива панно. Моя мужня Ластівко. Вийшла без шкоди?
— Я їх перемогла. На льоду. Мала для них несподіванку. Ковзани твоєї доньки…
Я мав на думці психічну шкоду.
— Я стримала помсту… Не вбила усіх… Не вбила Пугача… Хоча то він мене поранив і знівечив. Опанувала я себе.
Я знав, що ти переможеш, Сіреаель. І що ти увійдеш до вежі. Я ж про це читав. Бо те вже було описано… Все те вже було описано. Знаєш, що дає вчення? Уміння користатися з джерел.
— Як це можливо, що ми розмовляємо… Висогото… Чи ти…
Так, Цірі. Я помер. А, не важливо! Важливішим є те, чого я довідався, що знайшов… Я вже знаю, куди поділися втрачені дні, що сталося у пустелі Корат, яким чином ти зникла з очей погоні…
— І яким чином я увійшла до цієї вежі, так?
Старша Кров, яка тече у твоїх венах, дає тобі владу над часом. І над простором. Над вимірами і сферами. Ти зараз Володарка Світів, Цірі. Маєш потужну Силу. Не дозволь, аби її у тебе відібрали й використали у власних цілях злочинці й безчесні люди…
— Не дозволю.
Прощавай, Цірі. Прощавай, Ластівко.
— Прощавай, Старий Вороне.
Наступні двері. Сяйво, сліпуче сяйво.
І пронизливий запах квітів.
* * *
Над озером лежала імла, легенькі, наче пух, випари, які швидко розганяв вітер. Поверхня води була гладенькою, наче дзеркало, на зелених килимах плаского листя латаття біліли квіти.
Береги тонули у зелені та цвітінні.
Було тепло.
Була весна.
Цірі не дивувалася. Як би вона могла дивуватися? Адже зараз усе було можливим. Листопад, лід, сніг, змерзла земля, осип каміння на пагорбі, що їжачився бадиллям, — це було там. А тут є тут, тут стрімка базальтова вежа із зубчастою верхівкою відбивалася у зеленій, всіяній білими квітами воді озера. Тут є травень, бо саме у травні квітне дика троянда й черемха.
Хтось поблизу грав на флейті чи сопілці, награвав веселу танцювальну мелодійку.
На березі озера, передніми ногами у воді, стояли, п’ючи, двоє білосніжних коней. Кельпі форкнула, вдарила копитом у скелю. Тоді коні підвели голови й ніздрі, що обтікали водою, а Цірі голосно зітхнула.
Бо то були не коні, а єдинороги.
Цірі не дивувалася. Зітхала від повітря, не від здивування.
Мелодію було чути дедалі виразніше, вона долинала з-за усіяних білими квіточками кущів черемхи. Кельпі рушила у той бік сама, без жодного кваплення. Цірі проковтнула слину. Обидва єдинороги, нерухомі, наче статуї, дивилися на неї, відзеркалюючись у рівній, наче люстро, поверхні вод.
За кущем черемхи на круглому камені сидів світловолосий ельф із трикутним обличчям і величезними мигдалевими очима. Грав, уміло перебираючи пальцями по отворах флейти. Хоча бачив Цірі і Кельпі, хоча дивився на них, грати не переставав.
Білі квіточки пахли; із черемхою з настільки інтенсивним запахом Цірі не зустрічалася ніколи у житті. І нічого дивного, подумала вона абсолютно притомно, у світі, у якому я досі жила, черемха просто пахне інакше.
Бо у цьому світі все інакше.
Ельф закінчив мелодію протяглою високою треллю, відвів флейту від губ, устав.
— Чому так довго? — запитав із посмішкою. — Що тебе затримало?
Кінець четвертого тому
Світ під час війни [35]
Центральною подією пенталогії «відьмачого циклу» є війна. Та, що починається як війна Добра й Зла, але поступово перетворюється лише на зіткнення двох цивілізаційних моделей. Та, що розкриває будь-якого персонажа з незвичного для нього боку. Та, що відкриває справжню ціну будь-якого чину та будь-кого з героїв циклу.
Війна, яка змінює цей світ.
Дипломатія. «Війна — це продовження політики іншими засобами». Це висловлювання Карла фон Клаузевіца специфічно характеризує власне «політику»: бо «продовження» — це «вектор» у тому числі.
Дипломатія тут — у суспільствах традиційних, доіндустріальних — цілком укладається у вектор, що мав би закінчуватися війною.
У зіткненні Півдня і Півночі важливими стають загальні правила гри, прийняті для взаємодій між державами.
Перше, про що не треба забувати: у країн Півночі є певна внутрішня ідентичність, яка ґрунтується навіть не на міфології, а на історії спільного походження. Друге — це те, що їхнє походження пов’язано з міфологією «чужинці проти аборигенів», де чужість аборигенів посилено й тим, що належать вони до нелюдських рас (ельфів, ґномів, дріад тощо). Це — ідентичність, скріплена кров’ю (перша війна фельдмаршала Ройпеннека з Третогору).
На цьому тлі імперія Нільфгард спочатку сприймається — і читачами, й, так би мовити, «зсередини» світу, нелюдями. І лише пізніше виявляється, що ступінь інтегрованості Нільфгарду у справи Півночі — набагато вища, ніж здавалося спочатку («Із Нільфгардською імперією нас пов’язує договір, підписаний іще моїм дідом, Естерілом Тиссеном, й імператором Фергусом вар Емрейсом. Буква того договору не дозволяє Ковіру підтримувати ворогів Нільфгарду військовою допомогою» — ВЛ).
Але для традиційного суспільства основою системи зв’язків виступають аж ніяк не системи договорів, а персональні зв’язки між монархами, правлячими фаміліями. Система міжродинних зв’язків досить швидко охоплює світ мережею віртуальних «каналів сили»: наприклад звертання між монархами в офіційному листуванні завжди показові саме в цьому сенсі («дорогий брате» чи «дорогий кузене»). Інколи ж ці звертання можуть стати ланкою у витонченій грі навмисних образ, якими обмінюються монархи («Пара привітала прибулих куртуазно, ґречно й… нетипово. Дорогий дядечко, — звернувся Ґедовій до Радовіда. Коханий дідусю, — усміхнулася Гемма до Бенди. Бо ж Ґедовій був Тройденідом. А Гемма, як виявилося, походила від бунтівної Етайн, яка втекла до Ковіру — а у жилах її текла кров королів з Ард Каррайґу» — ВЛ).
Але, окрім суто символічного значення,
