Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ви зробили жахливу річ, міледі, і все марно. Сер Дезмонд вислав у погоню сера Робіна Райгера, щоб повернути Царевбивцю... або, якщо не вдасться, його голову.

Нічого іншого Кетлін і не очікувала. «Нехай Воїн дасть сили твоїй руці, яка триматиме меч, Брієнно»,— молилася вона. Кетлін зробила, що могла, лишалося тільки сподіватися.

Її речі перенесли в батькові покої, де найбільше місця займало велике ліжко з балдахіном, у якому вона й народилася; стовпи мали форму пстругів у стрибку. Батька ж перенесли на півпрольоту сходів нижче, де його лікарняне ліжко поставили перед трикутним балконом у світлиці, звідки видно було ріки, які батько завжди так любив.

Коли Кетлін увійшла, лорд Гостер спав. Вона вийшла на балкон і стала там, поклавши одну руку на шорстку кам’яну балюстраду. За межами замку Ріннєкрут зливався з Червоним Зубцем, і видно було далеко вниз за течією. Якщо на сході з’явиться смугасте вітрило, це означатиме, що вертається сер Робін. Але поки що поверхня ріки була порожня. Кетлін подякувала за це богам і повернулася в кімнату — посидіти з батьком.

Кетлін не могла сказати напевне, чи усвідомлює лорд Гостер, що вона тут, чи її присутність утішає його, але їй поряд з ним ставало легше. «Що сказав би ти, батьку, якби дізнався про мій злочин? — думала вона.— Чи вчинив би ти так само, якби в руках ворога опинилися ми з Лайсою? Чи ти б теж засудив мене й назвав це материнським божевіллям?»

У кімнаті стояв запах смерті — важкий, солодкавий і бридкий, він наче липнув до тебе. Він нагадав Кетлін про синів, яких вона втратила: милого Брана й маленького Рикона, страчених рукою Теона Грейджоя, Недового годованця. Кетлін і досі оплакувала Неда, вона завжди його оплакуватиме, але щоб і діток у неї відібрали...

— Як люто, як жахливо — втратити дитину,— прошепотіла вона тихо — більше сама до себе, ніж до батька.

Лорд Гостер розплющив очі.

— Гвоздика,— прошелестів він голосом, хрипким від болю.

«Він мене не впізнав». Кетлін уже звикла, що батько приймає її то за матір, то за сестру Лайсу, але імені Гвоздика вона не знала.

— Це Кетлін,— сказала вона.— Це Кет, батьку.

— Пробач мені... кров... ох, будь ласка... Гвоздика...

Невже в батьковому житті була інша жінка? Якась сільська дівчина, яку він скривдив замолоду? А може, коли померла мама, він знайшов утіху в обіймах якоїсь служниці? Думка про це була дивна й тривожна. Зненацька Кетлін здалося, що вона зовсім не знає власного батька.

— Хто така Гвоздика, мілорде? Ви хочете, щоб я по неї послала, батьку? Де мені знайти цю жінку? Вона ще жива?

Лорд Гостер застогнав.

— Ні,— рука його намацала її долоню.— В тебе будуть інші... милі дітки, законні...

«Інші? — подумала Кетлін.— Він забув, що Неда немає? Чи він досі говорить до Гвоздики, чи все-таки до мене, а може, до Лайси, до мами?»

Коли він закашлявся, то відхаркнув кров’ю. Він стиснув пальці Кетлін.

— ...будеш гарною дружиною, і боги благословлять тебе... синами... законними синами... а-а-а...

Від наглого спазму болю лорд Гостер напружився. Нігті уп’ялися Кетлін у долоню, а він приглушено скрикнув.

Прибіг мейстер Вайман, щоб накалатати ще одну порцію макового молочка, й допоміг своєму лорду випити ліки. Зовсім скоро лорд Гостер Таллі знов поринув у важкий сон.

— Він питав про якусь жінку,— сказала Кет.— Гвоздику.

— Гвоздику? — порожніми очима глянув на неї мейстер.

— Нікого не знаєте з таким іменем? Служницю, яку-небудь жінку з села по сусідству? Може, когось із далекого минулого? — Кетлін-бо не була в Річкорині багато років.

— Ні, міледі. Але, якщо хочете, можу попитати. Якщо колись така жінка служила в Річкорині, її обов’язково знатиме Атерайдис Вейн. Гвоздика, ви кажете? У простолюду заведено називати дочок на честь квітів і трав,— мейстер мав замислений вигляд.— Була одна вдова, приходила в замок збирати старі черевики, де треба було поміняти підошву. Мені пригадується, що її звали Гвоздика. Чи Волошка? Щось таке. Але вона вже багато років не приходила...

— Її звали Віола,— сказала Кетлін, яка дуже добре пам’ятала ту стару.

— Справді? — у мейстра був винуватий вигляд.— Перепрошую, леді Кетлін, але я не можу лишатися довго. Сер Дезмонд постановив, що нам до вас можна говорити тільки у справі.

— То робіть, як він наказує.

Кетлін не засуджувала сера Дезмонда: вона не дала йому підстав довіряти їй, і, без сумніву, він боявся, що вона може скористатися з тої відданості, яку чимало людей у Річкорині відчувають до неї як до лордової дочки, і знову вчинити щось лихе. «Але я принаймні вільна од війни,— сказала вона собі,— хай і ненадовго».

Коли мейстер пішов, вона вдягнула шовковий плащ і знову вийшла на балкон. На ріках мерехтіло сонячне проміння, позолотивши поверхню вод, які котилися повз замок. Кетлін затулила очі від сяйва, виглядаючи далеке вітрило й боячись його побачити. Але вдалині не було нічого, а це означало, що її надії ще живі.

Цілий день вона видивлялася вітрило, і навіть поночі, поки в неї від стояння не заболіли ноги. Ввечері в замок прилетів крук: ляскаючи великими чорними крилами, спустився у гайворонник. «Чорні слова на чорних крилах»,— подумала Кетлін, пригадуючи, яку жахливу звістку приніс попередній птах.

Увечері повернувся мейстер Вайман, щоб обслужити лорда Таллі, та приніс Кетлін скромну вечерю: хліб, сир і варену яловичину з хроном.

— Я поговорив з Атерайдисом Вейном, міледі. Він запевняє, що за його служби в Річкорині не було жінки на ім’я Гвоздика.

— Сьогодні крук прилетів, я бачила. Джеймі полонили?

«А може, вбили, боги бороніть?»

— Ні, міледі, про Царевбивцю новин немає.

— То що, знову бій? У Едмура проблеми? Чи в Роба? Будь ласка, пожалійте, розвійте мої страхи.

— Міледі, я не повинен...— Вайман роззирнувся, так наче хотів пересвідчитися, що в кімнаті більше нікого немає.— Лорд Тайвін залишив приріччя. На бродах усе спокійно.

— Тоді звідки прилетів крук?

— З заходу,— озвався він, поправляючи лорду Гостеру простирадло й уникаючи її очей.

— То це новини він Роба?

— Так, міледі,— мовив він, повагавшись.

— Щось негаразд,— зрозуміла вона з його тону. Він щось від неї приховує.— Скажіть мені! Що з Робом? Він поранений?

«Тільки не мертвий, боги праведні, тільки не кажіть, що він мертвий».

— Його світлість отримав поранення при штурмі