Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

— Хіба я не навчила тебе? — вона каже з огидою.

І тоді, без жодних слів, вона хапає Амоса за зап’ястя, тягне його до свого бруднющого верстака, плюхкає туди його долоню, випрямляє пальці, піднімає сікач і одним різким махом позбавляє його усіх неприємностей разом із пальцем.

Амос вищить від болю, проте Мілліґен міцно його тримає, водночас хапає кочергу, що лежала у вогні і притискає до обрубка, щоб його припекти.

Я не в змозі рухатися, заніміла від шоку. Ось воно, ідеальне нагадування, чому я більше сюди не приходжу.

— Можеш йти! — Мілліґен звертається до Амоса, випроваджуючи його з амбулаторії. Підозрюю, він одразу ж зомліє, як тільки дійде до ліжка. Звісно, якщо йому вдасться подолати навіть цю відстань.

Тепер вся її увага — до мене. Від браку сонячного проміння обличчя Мілліґен сірувато-бліде — вона майже не покидає свого робочого місця, з головою поринувши у свої гидкі експерименти. За роботою вона невпинно дудлить ром; з рота тягне стійким перегаром. На щастя, характер моєї травми вбереже мене від цього смороду бодай сьогодні.

— Що тобі потрібно?

— Щось для носа.

Мілліґен мовчки хапає мене за підборіддя і повертає обличчя спочатку в один бік, потім в інший:

— Зламаний.

— Так, знаю!..

Вона спльовує на землю.

— Нічим тобі не зараджу. Чекай, поки спаде набряк.

— Не піду, поки не даси мені щось від болю! — вона геть забула, що я добре її знаю — вона скоріше позбудеться мене, ніж прийде на поміч.

— Ти знаєш, де лежить мазь! — промовляє вона згодом. — Бери і вимітайся!

Роблю так, як вона каже: на одній із вщент напханих поличок знаходжу глечик із мастилом — і швидко навтьоки, поки вона не передумала.

Не маю ані найменшого бажання ловити на собі допитливі погляди, а тим більше — розклеїтися у задусі чотирьох стін каюти.

Тож прямую до моєї улюбленої схованки внизу у трюмі, де зберігаються запасні вітрила і такелаж. Там є закуток, достатньо великий, щоб я туди пролізла і залишалася непоміченою.

Мазь виготовлено із особливого виду ожини, що росте на Другому Острові, втираючи її у ніс, відчуваю, як холод миттєво охоплює лице, тамуючи біль. Наношу трішки мазі ще й на опік. Яка ж це благодать! Відчувши полегшення, дістаю з кишені голку з ниткою і зашиваю сукню, поки та не зачепилася за щось іще.

Прикро, що Мілліґен гидує моєю компанією, адже на борту «Діви» лише вона володіє знаннями, яких я так прагну. Ще малою я знайшла на палубі свою першу поранену чайку, віднесла до себе і спробувала реанімувати. Моя необізнаність вбила її. Натомість у мені прокинулося шалене бажання розкривати таємниці тіла, лікувати, рятувати.

Впродовж декількох років (вже й не згадаю точно, скільки) я крутилася біля Мілліґен у її вологій смердючій амбулаторії. Варто сказати, я шанувала її, як божество, адже вона показала мені, як змішувати зміцнювальні настої із ліками від різних недуг; як поєднання паростків диких рослин та болотяної кропиви сприяє загоєнню, як суміш звіробою із меленим «коренем сили» затягує рани…

Мілліґен не зрівнятися із давніми Магами, чиє чародійство почалося із простих мікстур і стрімко розвивалося, але в неї досить алхімічних знань, щоб створити ефективні ліки, і я швидко захопилася цим мистецтвом.

Та з гіркого досвіду знаю, що Мілліґен керується далеко не жагою зцілювати — найкраще в неї виходить катувати. Теми моїх уроків почали змінюватися — від видів зілля до основ анатомії — і це була не просто собі книжкова теорія, а реальна практика. А в’язні, спіймані у протиборстві зі Східними Островами, або ж непокірні члени екіпажу — всі вони служили мені практичним приладдям. Дуже чітко пам’ятаю ці уроки, особливо ті, на яких Мілліґен вчила мене шукати больові точки в людини. Демонструючи, як найпростіше замордувати чоловіка, вона для прикладу здерла шкіру з його стоп. Те волання тижнями лунало в моїх вухах.

Вона вчила мене усього цього зовсім не тому, що мені це знадобиться, а радше щоб налякати, вразити і, найголовніше — отримати від цього насолоду.

Згодом я вдала, що її уроки мене більше не цікавлять. Найцінніше, що я винесла від Мілліґен — це усвідомлення, якою дурепою я була, повіривши, що кораблю вбивць потрібен лікар. Ба більше, мене осяйнуло ось що: якби мій батько оцінив моє захоплення анатомією, він би колись змусив мене зайняти місце Мілліґен. Я б краще стала справжньою вбивцею, ніж мала б когось катувати.

Відтоді я вдовольнялася випадковими дослідженнями мертвих пташок чи щурів — на жаль, дізналася небагато. Я не відкрила жодних нових мікстур, нічогісінько з алхімії, яка так мене зачарувала. Крім того, Мілліґен перестала мене помічати, як тільки зрозуміла, що я її покинула. А вона якраз із тих, з ким краще дружити.

— Знаєш, можна знайти для себе більш комфортне місце!

Я не почула, коли він підійшов, тому аж підстрибую, вколовши пальця голкою. Брудний та лискучий від поту, видно, що Бронн завзято ремонтував корабель після бурі; його розірвана сорочка дозволяє побачити шрами на, без сумніву, досконалому тілі, і я раптово відчуваю безглуздий сором. Моє волосся нагадує пташине гніздо, та коли берусь його розгладити, помічаю, що в мого рятівника така ж скуйовджена грива. І чого це раптом мене турбує — яка в кого зачіска? Я проганяю цю думку, налякана дивним почуттям. Шукаю на кам’яному обличчі сліди такої ж, як і в мене, внутрішньої боротьби, але в його очах, як завжди, жодної емоції. Дуже хочеться, щоб він пішов геть — я ображена на те, як він змушує мене почуватися, і навіть на те, що він виявив мою таємну схованку. Але ж є невеличкий момент — минулої ночі він врятував моє життя.

— Послухай, я б мала подякувати… — починаю я, але він мене випереджає.

— Капітан прислав за тобою.

Хто б сумнівався. Для чого б іще Броннові мене шукати?

Якраз батька мені найменше хочеться сьогодні бачити, особливо з доказом моєї непокори — спухлим обличчям. І все ж на думку спадає причина, чому мене викликають.

— Він знає про вчорашнє? — запитую, наперед знаючи відповідь.

Бронн киває:

— Не варто змушувати його чекати.

Ага, ніби я сама не розумію. Що ж, вибираюся зі своєї зручної схованки і йдемо нагору. Робота на кораблі кипить, адже екіпаж приступив до виконання своїх обов’язків, і я трохи випереджаю Бронна, намагаючись не плутатися в людей на шляху і безнадійно сподіваючись загубити охоронця десь у натовпі. Бісить, що