Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

— І для чого ж ти це зробив? Щоб я залишалася перед тобою в боргу? Як ти зрозумів, що я випала за борт? — я картаю себе за невдячність, однак з-поміж усіх людей, котрі мали б мене рятувати, чому це вдалося саме йому?

— Ти дивуєш мене просто до нестями! — кричить він. — Краще було б залишити тебе помирати?

«Одного разу ти це вже зробив», — відповідаю йому подумки.

Проте спроможна вимовити лише це:

— Зроби таку ласку, тримайся від мене подалі!

Бронн бурмоче:

— Із задоволенням! Нехай твій Принц подбає про тебе!

Ґрейс делікатно кахикає і, допомагаючи звестись на ноги, пильнує мене поглядом, в якому її турбота та безнадія ідеально поєднані.

— Гадаєш, зараз найкращий час для цього? — питає вона, і ця її думка досить слушна. Поміж битвою та бурею існують більш нагальні справи, що потребують залагодження. — Ти йдеш зі мною! — вона наказує перед тим, як мерщій відправити мене в каюту.

Я оглядаюся, щоб знову зустрітися поглядом із Бронном, але той уже кинувся у вир людей. Натомість помічаю полеглого моряка — він не з наших. Оскільки він лежить на спині, видно його сорочку; можу запевнити, що на ній — емблема Королівської Флотилії. Але ж це повна нісенітниця. Вони — наші союзники, не вороги, навіть якщо наші відносини далеко не завжди були дружніми.

Колись давно Гадюка очолював Королівську Флотилію. А тепер ми працюємо поряд із ними, захищаючи Острови; вони тримають честь Короля на висоті, а нам припадають менш приємні речі. Зазвичай ми не заходимо на їхню територію; наші місії ніколи не сходяться у спільну колію. Коли Король віддає нам накази, ми їх виконуємо; натомість вільні робити все, чого душа забажає. Мій батько якраз хоче, щоби його боялися. Флот би зрадів, якби ми зникли з лиця землі, та Королю потрібен хтось під рукою, завжди готовий до виконання брудної роботи. Наші тактики можуть відрізнятися, проте спільні цілі завжди спільні: захист Короля і мир на Островах.

Тоді чому ж один із них спустив дух на нашій палубі?

Лише тоді, коли ми з Ґрейс благополучно опиняємося у моїй каюті, вона продовжує дорікати:

— Про що ти думала?

— Зі мною все гаразд! Вдячна за турботу! — я хапаю якусь тканину і міцно притискаю до носа.

— Дозволь мені… — вона нахиляється, щоб оглянути ушкоджене місце і зітхає, — ну що ж, він зламаний, але могло бути й гірше. Якби Бронн не побачив, як ти пере…

Вона замовкає. Ми обидві розуміємо, що мені справді пощастило.

— Що там нагорі відбувається? — запитую, досі намагаючись усвідомити те, що побачила. Сподіваюсь, вона все мені прояснить.

— Накази від Короля, — відповідає Ґрейс. — Принц передав їх ще раніше. Потрібно було провчити пару злодіїв. Ми натрапили на них раніше, ніж сподівалися, інакше я б тобі про це розповіла.

Вона бреше як по писаному, але я все одно не вірю. Для чого Принцу просити нас про таке — атакувати флотилію власного батька? Принаймні я не знаходжу слушних причин, чому це потрібно. Жену свої страхи геть, але вірити навідріз відмовляюсь, а про те, що сьогодні зробив мій батько — про це і думати не хочеться. Особливо дошкуляє, що Ґрейс бреше.

— Може, варто повернутися туди? — мені самій дивно, як легко можу приховати від неї свої емоції.

— Мені — так. Ти залишаєшся тут. От що сказав би Торін, якби тебе вбили в день ваших заручин?

Я для виду суплюся, проте не сперечаюся. Ми обидві знаємо, що мені не слід було виходити з каюти; я нехтую батьковими наказами.

Як тільки Ґрейс йде, я пірнаю у свій гамак, але заснути неможливо: через бурю, що досі несамовито шарпає «Діву», і через вітер, що розносить жахливі звуки смерті. Мені нестерпно через свою безпорадність. Попри всю небезпеку, коли я билася, то хоча б контролювала ситуацію. Батькові накази не дають мені відчуття захищеності. Через них я одна. Безпомічна.

Щойно закриваю повіки, перед очима зринає образ мертвого чоловіка, безсумнівно, члена Королівської Флотилії. Шукаю якесь логічне пояснення, чого він сюди поліз, та жоден із варіантів не задовольняє.

Мій ніж зі мною, міцно стискаю його. Я у пастці; затиснена у лещата війни, про яку не маю жодного уявлення. Я не можу довіритися жодній душі; я існую сама по собі.

На ранок все стихло, і поки екіпаж тішиться своїми трофеями, я навідуюся до Мілліґен — корабельної хірургині. Мій ніс неприродно розбух, і я дуже надіюсь, що вона щось з цим зробить, хоч у її компетенції, скоріше, ламати кістки, ніж їх вправляти. Обізнаність в анатомії та вправність у роботі з лезом роблять з неї славного лікаря, ба навіть справжнього інквізитора; далеко не кожному під силу витерпіти тортури Мілліґен.

Вже давненько я обходжу стороною її, так би мовити, кабінет, а колись же чудово проводила там не одну годину. Ще здалека чую цей сморід — суміш усяких лікарських відварів-настоянок та гниючої плоті.

Коли виникаю у неї на порозі, Мілліґен і голови не повертає. Я тут далеко не єдина, хто потребує її зілля — багато хто з членів екіпажу отримали поранення від вчорашньої колотнечі, тому Мілліґен не сидить без діла.

— О! Невже це ти! — без сумніву, її радість від нашої зустрічі явно перебільшена. — Тоді не стій просто так, гайда допомагати!

Не проронивши більше ні слова, вона продовжує свою справу — зашиває глибокий поріз на стегні одного з членів екіпажу. Я неохоче заходжу всередину. Дивно повертатися сюди, надто довго я уникала цього місця. Але мимохіть мене вабить казанок на вогні, і я вдихаю його аромат. Це знеболююча настоянка — хінна кора і сосна. Мілліґен явно не зауважила виразу обличчя свого пацієнта.

— Не тиняйся тут, дівчино! — вона дратується.

Зрозумівши, що лікування мені доведеться ще заслужити, пропоную допомогу чоловікові, якого звати Амос. У нього серйозний перелом мізинця на лівій руці; кістка простромила шкіру, і якщо негайно не почати лікування, може початися зараження крові.

Шматую тканину, беру полінця для розпалювання вогню і заходжуся накладати шину. Якщо вдасться пропхнути кістку назад, замазати і вправити її на місце, все пройде без ускладнень.

— Буде боляче! — попереджаю Амоса, пояснюючи свій план. Я не запитую, як саме він отримав поранення; чим менше подробиць минулої ночі, тим краще.

У той самий момент, коли промиваю шкіру навколо рани солоною водою, щоб змити бруд перед операцією, раптом підходить насуплена Мілліґен і відштовхує мене:

— Що це ти твориш?

Я коротко описую