Бенкет круків - Джордж Мартін

— Він просив його не турбувати,— повторив Арео Гота.

Капітан замкової варти добре знав князя, якого охороняв. Одного разу, давним-давно, з Норвоса прийшов сюди зелений юнак — широкоплечий хлопчина з кучмою темного волосся. Нині це волосся побіліло, а на тілі зосталися шрами від багатьох битв... але міць у ньому лишилася, і барду свою він тримає нагостреною, і бородаті жерці добре вишколили його. «Вона не пройде»,— мовив він до себе, а до неї сказав:

— Князь дивиться, як граються діти. Його не можна турбувати, коли він дивиться, як граються діти.

— Гото,— заговорила Обара Санд,— забирайтеся з дороги, бо як вхоплю вашу барду...

— Капітане,— почувся позаду наказ,— пропустіть її. Я побалакаю з нею.

Голос князя звучав хрипко.

Арео Гота рвучко поставив барду рівно й відступив убік. Обара востаннє кинула на нього довгий погляд і широкими кроками пройшла повз, а за нею поквапився мейстер. Калеот, коротун п'ятьох футів на зріст, був голомозий мов яйце. Обличчя мав таке гладеньке і тлусте, що важко було визначити вік, але він тут з'явився ще до капітана — служив ще князевій матері. Попри вік і опасистість, він досі був доволі моторний, а що вже розумний!.. от тільки занадто смиренний. «Він не рівня жодній з гадюк»,— подумав капітан.

У тіні апельсинових дерев сидів князь у своєму візку, підтягнувши подагричні ноги; під очима його залягли мішки... хоча що не давало йому спати — горе чи подагра, Гота не міг сказати. Внизу, у фонтанах і водоймах, досі гралися дітлахи. Найменшій дитині було не більш як п'ять років, найстаршій — дев'ятнадцять. Половина дівчат, половина хлопців. Гота чув, як вони хлюпаються і верещать одне до одного тоненькими пронизливими голосами.

— Ще не так давно ти сама була серед дітей у цих водоймах, Обаро,— мовив князь, коли жінка опустила перед його візком на одне коліно.

— Двадцять років тому,— пирхнула вона,— чи близько до того, це вже не має значення. Та й була я тут недовго. Я ж вилупок від повії, ви забули?

Оскільки князь нічого не відповів, вона підвелася й узялася руками в боки.

— Мого батька вбили.

— Він загинув у поєдинку під час суду через двобій,— сказав князь Доран.— За законом це не вважається вбивством.

— Він був вашим братом.

— Був.

— То що ви робитимете з його смертю?

Князь незграбно розвернув візка, щоб поглянути на неї. Хоча Дорану Мартелу було всього п'ятдесят два роки, на вигляд йому можна було дати значно більше. Під лляним халатом ховалося м'яке й безформне тіло, а на ноги взагалі було важко дивитися. Від подагри суглоби карикатурно набрякли й почервоніли: ліве коліно завбільшки було з яблуко, праве — з диню, а пальці на ногах перетворилися на перестиглі фіолетові виноградини: здається, торкнешся — і луснуть. Навіть від ваги покривала князь здригався від болю, але терпів без нарікань. «Мовчання — найкращий друг князя,— казав він своїй дочці, капітан сам чув.— Слова як стріли, Аріанно. Випустиш — і назад не повернеш».

— Я написав лорду Тайвіну...

— Написали? Якби ви бодай наполовину були таким, як мій батько...

— Я не твій батько.

— Це я добре знаю,— озвалася Обара голосом, хрипким від презирства.

— Ти б хотіла, щоб я пішов на них війною.

— На це я і не сподіваюся. Але вам не доведеться навіть з візка вставати. Дозвольте мені помститися за батька. У вас у княжому коридорі стоїть військо. Друге — в лорда Айронвуда на кістяній дорозі. Одне дайте мені, а друге — Нім. Нехай вона їде на королівський гостинець, а я витягну лордів Прикордоння з їхніх замків і переконаю виступити на Старгород.

— І скільки ти сподіваєшся утримувати Старгород?

— Досить буде просто його сплюндрувати. Багатство Високої Вежі...

— То це золота ти жадаєш?

— Я жадаю крові.

— Лорд Тайвін сам пришле нам голову Гори-на-коні.

— А хто пришле нам голову лорда Тайвіна? Гора завжди був його песиком.

Князь махнув на водойми.

— Обаро, поглянь на дітей, будь така ласкава.

— Не буду я така ласкава. Ласкава я стану, коли проштрикну списом живіт лорду Тайвіну. І змушу його співати «У Кастемері дощ», а сама в цей час копирсатимусь у його нутрощах у пошуках золота.

— Поглянь,— повторив князь,— я наказую.

Деякі зі старших дітей вляглися долілиць на гладенький рожевий мармур, засмагаючи на сонці. Інші в морі плавали у човні. Трійко будували з піску замок з високим шпилем, що нагадував Списовежу Старого Палацу. Зо два десятки зібралися у заводі подивитися битву: менші діти, сидячи на плечах старших, штовхалися на мілині, де вода доходила до пояса, і силкувалися скинути одне одного у воду. Щоразу як пара падала, водночас із хлюпанням вибухав гучний регіт. Брунатна як горіх дівчинка стягнула білявого хлопця з братових плечей, і він сторчголов полетів у заводь.

— Колись у таку саму гру грався твій батько, а перед ним — і я,— мовив князь.— Між нами десять років, тож я вже забув про водойми на той час, коли він доріс до гри, але я завжди спостерігав за ним, коли приїздив до мами в гості. Він уже хлопчиком був такий запеклий! Меткий, як водяна змія. Частенько я бачив, як він скидає у воду хлопчаків, більших за нього. Він нагадав мені про це того дня, коли виїздив на Королівський Причал. Присягнувся, що колись іще разок пограється, бо в іншому разі я б його не відпустив.

— Відпустив? — засміялася Обара.— Так наче ви могли його зупинити. Червоний Гад Дорнський їздив, куди йому заманеться.

— Так, правда. Хотів я чимось утішити те...

— Я прийшла не за тим, щоб мене втішали,— повним презирства голосом озвалася вона.— Того дня, коли батько прийшов по мене, мати не хотіла мене віддавати. «Це ж дівчинка,— казала вона,— та я й не певна, що вона ваша. В мене були тисячі чоловіків». А він, кинувши списа мені під ноги, зворотом долоні ляснув маму по обличчю, аж вона заплакала. «І дівчаток, і хлопчиків — нас усіх чекають свої битви,— сказав він,— але боги дають нам обрати