Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Феноліо збентежено відкашлявся:
— Ну, знаєш, інколи я буваю трохи недбалий зі своїми жіночими персонажами, тож в оповіданні вона не має ніякого ім’я. Я просто писав про неї як про його дружину.
Меґі мимоволі засміялася. Так, це схоже на Феноліо.
— У Дорії не згинаються два пальці на лівій руці. Тож як він робитиме те все, що ти казав?
— Але ті пальці я сам йому приписав! — вигукнув Феноліо, забувши про всяку обережність. Дорія підняв голову й подивився на них, але, на щастя, саме тієї миті до нього підійшов Чорний Принц.
— Йому зламав їх його батько, — тихо розповідав далі Феноліо. — Як був п’яний. Він хотів ударити сестру Дорії, а Дорія спробував захистити її.
Меґі зіперлася плечима об стовбур. Їй здавалося, ніби вона чує, як позаду б’ється її серце, величезне дерев’яне серце. Це все був сон, тільки сон.
— А як звали його сестру? — запитала вона. — Суза?
— Звідки я знаю? — відповів Феноліо. — Я не можу пам’ятати все, можливо, і вона, як і дружина, теж не має ім’я. Хай там як, згодом він ще більше уславиться через те, що, незважаючи на свої калічні пальці, збудував такі дива!
— Розумію, — кивнула Меґі і зловила себе на тому, що намагається уявити собі, яким буде Дорія, коли виросте. — Гарне оповідання, — додала вона.
— Знаю, — погодився Феноліо і, самовдоволено зітхнувши, зіперся на стовбур дерева, яке багато років тому він описав у книжці. — Але, звичайно, хлопцеві про це не треба нічого казати.
— Звичайно, ні. А може, в твоїй шухляді лежать ще й інші оповідання? Чи ти знаєш, що станеться з Мінервиними дітьми або з Бепе і Вогненним Ельфом?
Феноліо не відповів.
— Ну, дива! — постала перед ними Елінор з оберемком моху. — Меґі, сама скажи! Чи поряд із тобою стоїть найледачіший чоловік цього та всіх інших світів? Решта працює, а він тут стовбичить і розглядає дірки в повітрі!
— Ох, а що тоді з Меґі? — розгнівано відповів Феноліо. — Не кажучи вже про те, що всі ви тут не мали б ніякої роботи, якби найледачіший з усіх чоловіків не вигадав цього дерева і гнізд у його кроні!
Цей аргумент анітрохи не вплинув на Елінор.
— У цих клятих гніздах ми, мабуть, усі зламаємо собі карк, — тільки й сказала вона. — І не знаю, чи це набагато краще за копальні.
— Ну, Лоредан, заспокойся. Тебе Свистун і так не послав би в копальні! — заперечив Феноліо. — Адже ти застрягла б уже в першому штреку!
Меґі лишила їх обох сперечатися. Між деревами затанцювали вогники. Меґі спершу думала, що то світлячки, та коли кілька з них сіли їй на рукав, побачила, що то маленькі метелики, які світилися, немов частинки місячного сяйва.
«Новий розділ, — подумала вона й подивилася вгору на гнізда. — Нове місце. Феноліо може розповісти мені щось про майбутнє Дорії, а про те, що його сюжет розповідає про мого батька, він не знає. Чому Реза не взяла її з собою?»
«Бо твоя мати розумна! — сказав їй Феноліо. — Хто, крім тебе, має читати мої слова, якщо я все-таки знайду такі, як слід? Даріус? Ні, Меґі, ти оповідачка цього сюжету. Якщо ти хочеш допомогти батькові, твоє місце отут, поряд зі мною, більш ніде. І Мортимер вважав би точнісінько так само!»
Так, він вважав би так.
Один з метеликів сів Меґі на руку, заіскрившись, мов перстень, на її пальці. «Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї». Таки дивно.
Білий шепіт
Якби я мав небес оздобні шати,
Із золота, зі срібла та зі світла,
Блакитні, матові і тьмяні шати,
Дня, сутіні та ночі повні світла,
Я б їх поклав тобі до ніг,
Та, бідолаха, маю тільки мрії,
Тож їх кладу тобі до ніг, —
Зважай, щоб не топтати мої мрії.
Вільям Батлер Єйтс. Хотів би він небесних шат
Вогнерукий дивився з замкового муру на чорне, як ніч, озеро, де плило між зорями відображення замку. Вітер, що дув у позбавлене рубців обличчя, був холодний від снігу навколишніх гір, і Вогнерукий насолоджувався життям, немов уперше. Тугою, яку воно породжує, і жаданням. Усією гіркотою, всіма втіхами — всім, навіть якщо воно тимчасове, завжди лише тимчасове, добуте і втрачене, втрачене і знайдене знову.
Він п'янів від щастя, навіть дивлячись на чорні дерева. Ніч зробила їх такими чорними, наче хотіла остаточно довести, що цей світ складається тільки з чорнила. Хіба сніг на гірських верхівках не скидається на папір?
Нехай…
Місяць угорі пропалив серед ночі срібний отвір, і зірки обступили його, наче вогненні ельфи. Вогнерукий спробував пригадати, чи бачив він місяць на тому світі. Можливо. Чому завдяки смерті життя видається набагато солодшим? Чому серце може любити тільки те, що може і втратити? Чому? Чому?..
Білі жінки знали кілька відповідей, проте сказали йому не всі. Згодом, шепотіли вони, відпускаючи його. Іншим разом. Ти ще не раз прийдеш. І не раз підеш.
Ґвін сидів поряд із ним на зубцях муру й занепокоєно прислухався до плюскоту і хлюпоту хвиль. Куниці не подобався замок. Позаду них ворушився у сні Чарівновустий. Вони обидва мовчки вирішили, що спатимуть угорі, за зубцями, дарма що там холодно. Вогнерукий не любив спати в закритих покоях, Чарівновустий, здається, теж. Можливо, і він спить тут на мурах, поки Віоланта день і ніч ходить по розмальованих покоях — так невтомно, наче шукає мертву матір або може таким чином прискорити батьків приїзд. Чи чекала коли-небудь донька з таким нетерпінням миті, коли зможе вбити свого батька?
Та не тільки Віоланта не могла заснути. Книжковий ілюстратор сидів у залі з мертвими книжками й намагався навчити ліву руку мистецтва, яким колись володіла так майстерно права рука. Година за годиною сидів він за столом, який Бріана протерла йому від пороху, і примушував невправні пальці малювати листки та вусики, птахів і крихітні обличчя, тим часом як непотрібний оцупок руки тримав пергамент, завбачливо привезений із собою.
— Може, пошукати тобі в лісі скляного чоловічка? — запитав його Вогнерукий, але Бальбулюс тільки похитав головою.
— Я не працюю зі скляними чоловічками, — похмуро відповів він. — Вони лишають на малюнках сліди своїх ніг!
Чарівновустий спав неспокійно. Сон анітрохи не заспокоював його, а цієї ночі він, здається, спав ще гірше, ніж у попередні. Мабуть, вони знову були коло нього. Коли білі жінки
