Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Починай напинати линви вздовж стовбура, — сказав Чорний Принц Батистові, — і запитай Дорію, як він хоче піднімати сітку. А ви, решта, вилізьте на крону й перевірте, може, якісь гнізда вже прогнили.
Меґі глянула вгору на густе гілля. Такого дерева вона ще не бачила. Кора була червонясто-бура, проте борозниста, як у дуба, а стовбур розгалужувався тільки високо вгорі, зате мав потовщення, тож усюди можна було зіпертися ногою або зачепитися пальцями. Подекуди величезні гриби, що росли на стовбурі, утворювали справжні платформи. Вздовж безкінечно високого стовбура видніли дупла й розколини, до яких поначіплялося пір’я, яке свідчило, що не тільки люди звили собі гнізда на цьому дереві. «Можливо, треба спитати Дорію, чи він може зробити крила, — думала Меґі, і раптом їй спала на гадку сорока, яка так лякала її матір. — Чому Реза не взяла її з собою? Бо ще й досі, Меґі, вважає тебе за малу дитину!»
— Меґі! — встромила холодні пальці їй у руку якась дитина. Елінор прозвала цю дитину Вогненним Ельфом через її руде волосся, руде аж червоне, тож здавалося, ніби Вогнерукий засіяв їй голову іскрами. Скільки їй років? Чотири? П’ять? Чимало дітей не знали свого віку. — Бепе сказав, що там угорі є пташка, яка їсть дітей.
— Дурниці. Звідки він може знати? Невже, по-твоєму, Бепе вже був там?
Ельф полегшено засміявся і суворо зиркнув на Бепе. Але потім знову стривожився, коли, і далі чіпляючись за руку Меґі, почув разом з нею, як Фарид розповідає Чорному Принцові:
— Гнізда такі великі, що в кожному може спати п’ятеро, а то й шестеро людей! — Який збуджений його голос! Наче на мить він забув, що Вогнерукий повернувся, а він все одно сам. — Чимало містків прогнили, але вгорі є досить вусиків і деревини, щоб полагодити їх.
— Ми майже не маємо інструментів, — додав Дорія. — Отож перший доведеться будувати ножами і мечами.
Розбійники занепокоєно подивилися на свою зброю у піхвах.
— Крона така густа, що досить добре захищає від вітру, але де-не-де прорубано отвори, — вів далі Фарид. — Мабуть, спостережні пункти для вартових. Нам доведеться вистелити гнізда, точнісінько так, як феї.
— Можливо, декому з нас краще лишитися тут, — озвався Страшидло. — Нам треба полювати і…
— Полювати можна й угорі! — урвав його Фарид. — Там є не тільки зграї птахів, — я бачив і величезних білок, і тварин із чіпкими лапами, схожих на кроликів. Крім того, там є й дикі коти…
Жінки тривожно перезирнулися.
— …і кажани, і кобольди з хвостами завдовжки в лікоть, — провадив далі Фарид. — Там угорі — цілий світ! Є дупла, а чимало гілок такі широкі, що по них можна ходити. Там ростуть квіти і гриби! Просто казка! Справжні дива!
Феноліо засміявся всім своїм зморшкуватим обличчям, мов король, чию державу хвалять, і навіть Елінор уперше з тугою подивилася на вкритий наростами стовбур. Дехто з дітей одразу хотів дертися нагору, але жінки стримали їх.
— Збирайте листя, — наказали вони їм, — мох і пташине пір’я — все, що годиться для підстилки.
Сонце було вже на вечірньому прузі, коли розбійники почали зв’язувати линви, плести сітку й виготовляти дерев'яну платформу, яку можна було б піднімати вздовж високого стовбура.
Батист із кількома людьми повернувся назад, щоб ще раз затерти сліди, а Меґі бачила, як Принц безпорадно дивиться на ведмедя. Як він підніме його на дерево? Що станеться з в’ючними кіньми? Така сила запитань, а він і досі не був певен, чи своїм швидким маршем вони позбулися Миршавця.
— Меґі! — зі змовницьким обличчям підступив Феноліо до дівчини, що саме допомагала Мінерві плести сітку з вусиків для кухонного начиння. — Ти не повіриш! — прошепотів він їй, коли вони стали серед могутнього коріння. — Але не здумай розповідати про це Лоредан. Бо вона одразу знову скаже, що я остаточно з’їхав з глузду!
— Чого я не повинна розповідати їй? — не розуміючи, подивилася на нього Меґі.
— Що ж, оцей хлопець, ти вже знаєш, отой, що дивиться на тебе, і носить квіти, і змушує Фарида аж зеленіти від ревнощів. Дорія…
Крона над ними зачервонілася у світлі призахідного сонця, а гнізда висіли поміж гілля, мов чорні плоди.
Меґі збентежено відвернула обличчя:
— Що з ним?
Феноліо озирнувся, наче боявся, що позаду от-от може постати Елінор.
— Меґі, — пригнічено мовив він, — гадаю, я вигадав його так само, як Вогнерукого і Чорного Принца!!
— Дурниці! Про що ти говориш? — прошепотіла у відповідь Меґі. — Дорія, мабуть, ще не народився, коли ти написав свою книжку!
— Так-так, я знаю! Оце й бентежить мене! Всі ці діти. — Феноліо широким жестом показав на дітей, що ревно збирали мох та пір’я під деревами. — Мій сюжет несе їх, мов яйця, абсолютно без моєї допомоги. Це страхітлива річ. Але оцей хлопець, — Феноліо стишив голос, наче Дорія міг підслухати його, хоча той разом із Батистом стали навколішки на лісову землю досить далеко від них і перетворили свої ножі в мачете й серпи, — Меґі, тут уже починається божевілля: я написав про нього оповідання, і таки виріс герой з його ім’ям! А ще дивовижніше те, що це оповідання не було опубліковане! Можливо, й досі лежить у якійсь шухляді мого старого письмового столу або ж мій онук уже зробив із нього паперові кульки, щоб стріляти в котів!
— Але ж це неможливо! Тоді він не може бути тим самим! — Меґі непомітно глянула на Дорію. Вона любила дивитися на нього, дуже любила. — Про що йдеться в тому оповіданні? — запитала вона. — Що робить той уже дорослий Дорія?
— Будує замки та міські мури. Він навіть винайшов літальний апарат, годинник, що вимірює час, і, — Феноліо глянув на Меґі, — друкарську машину для одного відомого палітурника.
— Справді? — Меґі раптом охопило приємне тепло, як і давніше, коли Мо розповідав їй якусь надто вже гарну оповідку. Для одного відомого палітурника. На мить вона забула про Дорію й думала тільки про батька. Можливо, Феноліо давно вже написав слова, які мали зберегти Мо життя. «Ну, будь ласка, — благала вона сюжет Феноліо. — Нехай той палітурник буде Мо».
— Я назвав те оповідання «Чарівник Дорія», — прошепотів їй Феноліо. — Але він чарує тільки своїми діями, як і твій батько. А тепер слухай, буде ще цікавіше! Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї. Хіба не дивно?
— А що тут дивного? — Меґі відчула, як зашарілася. І саме цієї миті Фарид подивився в
