Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:

«Ну, що ж… У нас є шанс зробити це… Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»

Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви — так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.

«Чудово, — сказав Ерагон. — Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море — і все».

Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.

ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК

— А-х-х-х!

— Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?

— Ніколи!

Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь — як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.

Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради — усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру… як Вершник без свого дракона.

На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково — дотиком розпеченого заліза.

Насуада скрикнула й прикусила язик — її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви. За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.

Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:

— Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?

Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.

— Знаєш, я зустрів твого батька, коли він був управителем головного маєтку Ендурієль, — сказав Галбаторікс. — Він не розповідав тобі про це?

Вона здригнулась, заплющила очі. Сльози текли й падали з куточків її очей. Їй було гидко слухати його. Голос короля був владний, звабливий, він наче змушував її зробити те, що хотів король.

— Так, — пробурмотіла вона.

— Я трохи спостерігав за ним у той час. Чому я? Він був слугою, не з тих, хто грає важливу роль. Ендурієль дозволив йому трохи більше свободи, як з’ясувалося, — король зробив зневажливий жест, і світло осяяло його худу, кістляву руку, — навіть забагато… Але ж яку дивовижну й цікаву вервечку подій влаштувала нам доля! Подумати тільки — людина, яка стежила за тим, щоб мої черевики були начищені, стала моїм найлютішим ворогом після Брома, а тепер ти, його донька, повернулася в Урубейн і майже стала служити мені так само, як служив твій батько. Справжня іронія долі, чи не так?

— Мій батько втік, і він мало не вбив Дурзу, коли зробив це, — відповіла вона. — І всі твої заклинання не змогли втримати його. І мене ти не зможеш втримати.

Вона подумала, що Галбаторікс, мабуть, насупився.

— Так, це була помилка. Дурза не врахував однієї обставини… Сім’ї, здається, існують для того, щоб людям було простіше стати тими, ким вони є насправді… Саме тому зараз я обираю собі прислугу тільки з тих, хто безплідний чи неодружений… Так чи інакше, ти дуже помиляєшся, сподіваючись на порятунок. Єдиний шлях покинути Кімнату Провидиці: присягнути мені на вірність або померти.

— Тоді я краще помру.

— Як нерозумно! — позолочена тінь короля нахилилась до неї: — Ти ніколи не думала, Насуадо, що світ був би гірший, якби я не скинув Вершників?

— Вершники зберігали мир, — сказала вона. — Вони захищали всю Алагезію від війни, лиха… від загрози Тіні. А за часів голоду вони приносили людям їжу. Хіба може ця земля бути кращою без них?

— А яка була ціна за їхню службу? Ти й усі люди повинні знати, що за все в цьому світі треба платити золотом, часом або кров’ю. Усе має свою ціну, навіть Вершники. Особливо Вершники. Так, вони зберігали мир, але вони ж таки задушили раси цієї землі, ельфів і гномів, навіть нас, людей. Що там завжди співали в оді Вершникам, коли барди оплакували їхню смерть? Що їхнє царювання тривало тисячі років, а в часи цього хваленого «золотого віку» змінювалися лиш імена королів і королев, які самовдоволено й безпечно сиділи на своїх тронах. Правда, були маленькі клопоти: Тінь, набіги ургалів, сутички між двома кланами гномів, — але вони подбали про це. Та загалом, порядок речей залишився такий самий, яким він був, коли Вершники вперше стали відомі.

Вона почула брязкіт металу — це Мертаг перемішував вуглини на жаровні. Хотіла б вона бачити його обличчя й реакцію на слова Галбаторікса! Але він, як завжди, стояв спиною до неї, спостерігаючи за вуглинами. Мертаг дивився на неї тільки тоді, коли торкався розпеченим металом її тіла. Це був його особливий ритуал, і вона чомусь підозрювала, що Мертаг потребує його так само, як вона потребує своїх.

Галбаторікс тим часом продовжував говорити:

— Чи не здається тобі, Насуадо, що це і є корінь зла? Життя повинно змінюватись, а Вершники придушили цю землю так, що вона впала в тривожний сон і не в змозі позбутися ланцюгів, які її скували, не може рухатися вперед чи відступати, як задумано природою, не може стати чимось іншим, новим. Я на власні очі бачив сувої в сховищах Вройнгарду і тут, в Іліреї, які містять усілякі знання — магічні, механічні, будь-які знання філософії природи — і Вершники ретельно приховували їх, тому що вони боялися того, що може бути, коли все це стане надбанням усіх. Вершники були боягузи, прихильники старого способу життя й старого способу мислення, сповнені рішучості захищати їх до останнього подиху. Вони були ввічливими тиранами, але все-таки тиранами.

— Думаєш, убивства й зради вирішать проблему? — спитала вона, не надто переймаючись тим, покарає він її за це чи ні.

Він засміявся, ніби був щиро здивований:

— Яке