Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Приблизно в тому ж віці мій дядько Манус взяв мене з собою на прогулянку до лісу й розповів про «відьмині кільця», на які ми натрапляли, прямуючи стежкою. Якщо ти хотів пережити цю пригоду й лишитися живим, то мусив пройти крізь них із заплющеними очима.
А ще того ж самого 1990 року в голландських кінотеатрах йшла екранізація книги Роальда Дала з Анжелікою Г’юстон у ролі Головної Відьми. Моя невинна душа ще не знала комп’ютерних спецефектів… але ж, чорт забирай, той фільм був таки страхітливим для семирічного хлопчини.
І я це відчув на власній шкурі.
Наступних півроку я щовечора кричав і кликав маму, вбачаючи відьом у кожній тіні за дверима моєї спальні, в коридорі перед сходами. Вдень я страшенно боявся сам гуляти вулицями… а про те, щоб прогулятись лісом поблизу дому, навіть не йшлося. Скрізь могли бути відьми. Усі жінки здавалися мені підозрілими. Книга і фільм завдали мені тяжкої психологічної травми. У казці Роальда Дала відьми вдягали рукавички, щоб заховати під ними огидні кігті, отже, можете собі уявити, як повільно минала для мене того року зима.
І, звісно, щоразу, натрапляючи на «відьмине кільце», я перетинав його з заплющеними очима.
Пізніше я вже не вірив у відьом, але все ще робив це, вправляючись у підтриманні рівноваги.
Як і всі люди, великі письменники колись помирають, але я переконаний, що якби Роальд Дал був іще живий і якби він прочитав про те, що зробив зі мною, він би відкинувся на спинку свого крісла з широкою посмішкою задоволення на обличчі. Дал належав до того типу письменників, які отримують затаєну радість, коли їм вдається нагнати страху на маленьких невинних дітлахів… а заодно ще й на їхніх батьків.
Дозвольте мені відкрити вам таємницю. Я теж належу саме до цього типу. Коли «Відьма» уперше вийшла в Нідерландах, я став отримувати сотні повідомлень від читачів, яких Катаріна переслідувала у нічних кошмарах і яким доводилося вночі спати з увімкненим світлом. Ох, вже ця дурнувата посмішка, що з’являлася на моєму обличчі! Вона й зараз там. Бо тепер ви можете тримати в руках цю книжку, в якому б куточку світу не жили. Тож якщо належите до кола тих читачів, яких ця розповідь змогла налякати, залиште мені звісточку про це у фейсбуці чи твітері. Мені буде приємно посміхнутися ще раз.
Отже, дякую тобі, Роальде Дал. Дякую й вам, Марго і Манусе. Дякую вам за психологічну травму мого дитинства. Якби не ви, я б цієї книги не написав.
Книга, яку ви щойно закінчили читати, відрізняється від початкового роману, що вийшов друком у 2013 році в Нідерландах та Бельгії. У тій книзі дії розгорталися у маленькому голландському селі, й завершилася вона на дещо іншій ноті. Автор зазвичай рідко отримує шанс переписати книгу після її публікації. Але коли мої агенти продали англомовні права видавцям по обидва боки Атлантики, у мене раптом з’явилась можливість розгорнути оригінальний твір в абсолютно новому середовищі, та ще й з оновленою передісторією.
Хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли. Справа не в тім, що мені не подобалося голландське середовище. Мені подобалося голландське середовище, і мені подобався надзвичайно голландський характер цієї книги. Не в тому сенсі, що відьма буцімто курила траву чи стояла за вікном з червоною рамою десь в Амстердамі, ні. Я маю на увазі світський характер спільнот невеличких голландських містечок та практицизм їхнього населення. Побачивши, що в кутку вітальні з’явилася покалічена відьма з сімнадцятого століття, ментально здорова людина утече, рятуючи життя. Голландець же, побачивши покалічену відьму в своїй вітальні, завісить їй обличчя рушником для витирання посуду, сяде на диван і почне читати газету. А, може, ще й принесе у жертву павича.
Але якщо переді мною постає творчий виклик, я його приймаю. До того ж це обіцяло неабияке задоволення! В мене була книга, яка мені подобалась, у цій книзі були персонажі, які мені подобались, і ось я отримав нагоду відродити її всю, уникнувши при цьому жахіття, пов’язаного з написанням сиквелу. Натомість у мене з’явилася можливість створити покращену версію, «Відьму 2.0», з вашого дозволу, а в ній — дати нові, соковиті нашарування подробиць, а також описати легенди й забобони, пов’язані з конкретною культурою, і все це — без утрати зв’язку з голландськими елементами оригінального твору. Катаріна Ван Вайлер прибула у нову країну на одному з перших кораблів Пітера Стьойвесанта. Сільське містечко Бек перетворилося на голландську колонію мисливців Нью-Бек, яку пізніше було перейменовано у Блек-Спрінг. Персонажі-голландці стали американцями, але зберегли притаманний голландцям практицизм. У книзі залишився рушник для витирання посуду. І павич. І публічне шмагання неповнолітніх, така собі поширена й потішна традиція, яку щороку можна спостерігати у багатьох маленьких містечках по всіх Нідерландах.
Оскільки я голландець — так, це кліше про нас, але кліше правдиве, — я розмовляю кількома мовами. Англійською майже так само вільно, як голландською. А завдяки цьому я зміг не лише прочитати, а й відредагувати фантастичний переклад книги, зроблений Ненсі Форест-Флайєр, і знайти власний голос, пишучи англійською. Праця над книгою мовою, що не є для мене рідною, надала мені нові потужні ідеї щодо сюжету, з яких найважливіша стосувалася завершення роману. Попередній варіант мене вже не влаштовував. Щось у ньому було не те. Я міг створити для цієї історії набагато жахливіший — і кращий — кінець.
Отже, саме це ви щойно прочитали. Останніх кілька розділів, що описують події у Блек-Спрінзі, коли в ньому все враз пішло шкереберть, — усі вони є новими. Я писав їх англійською, і під час роботи отримував величезне задоволення. На мою думку, книга стала кращою.
Звісно, я чую, як ви запитуєте мене, чим же закінчувалась «голландська» версія.
Та я вам цього не скажу.
Спробуйте підкупити голландця — можливо, він це зробить.
Я хотів би скористатися цією нагодою, щоб подякувати Ненсі — вона справді дивовижна перекладачка, працювати з нею було суцільним задоволенням. Важко
