Зазирни у мої сни - Максим Іванович Кідрук

Baltimore Ravens програли 17–40. Буквально через кілька секунд після закінчення останньої чверті до кімнати зазирнув Джено Кардона:

— Докторе, все готово.

Азіат підвівся. Енді Далтон повернувся до мене, його очі тривожно виблискували:

— Ви можете почекати тут.

Усі були бліді, мовби тальком присипані. Я, напевно, теж.

— Дозволите мені з вами?

Далтон розтулив рота (я відчував, що з його губів готове зірватися заперечення), та зрештою опустив голову й тихо наказав лаборанту:

— Видаси йому все необхідне, — Джено кивнув, після чого доктор Далтон устав і показав рукою на двері: — Ходімо.

Ми вчотирьох — азіат із Далтоном попереду, за ними Джено та я насамкінець — пішли темними коридорами до західного крила будівлі УНТ.

103

Джено запропонував мені комбінезон з еластичної тканини блідо-блакитного кольору, захисні бахіли, хірургічну шапочку, гумові рукавички, маску на обличчя й навіть пластикові окуляри. Екіпірування здалося мені надмірним, складалося враження, нібито лаборант готує мене до входу в операційну, де проходитиме пересадка серця пацієнтові, зараженому вірусом ебола, та я не став сперечатися. Джено простежив, щоб перед тим, як одягти рукавички, я ретельно вимив руки дезінфектантом, і тільки потому впустив мене до операційної.

Я потрапив до просторої й добре освітленої кімнати без вікон. У центрі височіло операційне ліжко, оточене блоками апаратури з неактивними LCD-дисплеями та цілою купою різноманітних ламп на рухомих кронштейнах. Праворуч від ліжка, попід стіною, вишикувався ряд скляних шафок, ліворуч стриміли два вузькі та дуже довгі столи.

Ліжко було порожнім.

Доктор Далтон і азіат стояли ближче до протилежної від входу стіни, спинами до мене. На чоловіках були маски й шапочки, але не було окулярів. Я ступив кілька кроків уперед і побачив барокамеру. Капсула з цілковито прозорого пластику завдовжки трохи більше ніж метр знаходилася посередині між операційним ліжком і стіною. Над узголів’ям здіймалася панель з елементами керування та цифровими індикаторами. За капсулою, під самою стіною, розташовувався вентиляторний конвектор, що через гнучку трубку подавав досередини охолоджене повітря, й компресор з азотом. Сама барокамера чимось нагадувала бокс для недоношених немовлят, які ще не навчилися самостійно дихати. Я підступив іще ближче, й серце стислося. Всередині лежав Теодор. Очі заплющені, руки витягнуті вздовж тіла, шкіра лячного сіро-синього відтінку. Електроди, що проникали до камери крізь спеціальні отвори з герметичними ущільненнями, обплітали його худенькі груди та голову.

Доктор Далтон обігнув капсулу й зупинився біля конвектора — так, щоб одночасно стежити і за контролером, і за панеллю керування барокамерою. Його чорнявий колега схилився над невеликою полицею в ногах пластикової капсули. Із вени на лівій руці Тео стирчав катетер, трубка від якого виходила назовні в нижній частині капсули, а на полиці розгалужувалася на чотири рукави. Найдовший із них ішов до підвішеного на спеціальній стійці пакета з фізрозчином. До інших трьох кріпилися шприци різного розміру. Ще одну трубку — завтовшки з мій великий палець, непрозору — було виведено до кисневої маски, що повністю закривала рот і ніс хлопчака.

«Він мертвий! — тьохнуло в голові. А потім: — Ні, ні, він не може померти!» Я мусив до краю напружитися, щоб погамувати стогін і відігнати слизькі й холодні думки.

— Уже дев’яносто три[100], — спокійно констатував Енді Далтон.

— Зрозумів, — кивнув азіат. — Охолоджуємо далі.

— Присядьте тут, — Джено Кардона показав на невисокий стільчик біля лівої стіни, а сам зайняв місце за стійкою з приладами та моніторами, до яких підходили дроти від капсули. Джено помітно нервував.

Я позадкував до стільця та, залишаючись стояти, не зводив очей із барокамери.

— Де дефібрилятор?

— Що? — озирнувся на мене чорнявий.

— Як ви будете застосовувати дефібрилятор, якщо мій син постійно перебуватиме в барокамері?

Його очі злегка розширилися:

— Навіщо дефібрилятор?

У розмову втрутився Енді Далтон:

— Пане Белінськи, дефібрилятор, як можна було б здогадатися з назви, використовують під час фібриляції, коли волокна серцевого м’яза скорочуються розрізнено й нескоординовано, тож серце більше не качає кров. Дія дефібрилятора заснована на тому, що електричний імпульс зупиняє серце, після чого воно ніби як перезапускається, і в більшості випадків відновлюється нормальний ритм. У разі асистолії дефібрилятор неефективний, — він невдоволено стиснув губи. — Мироне, я зробив вам ласку, впустивши до операційної. Можете спостерігати, та, будь ласка, не втручайтесь і не заважайте нам працювати. Домовились?

Я зашарівся.

— Пробачте.

І сів.

Коли зайшов, повітря в операційній здавалося страшенно холодним, градусів 16, не більше, та вже через п’ять хвилин я обливався потом. Маска заважала дихати, волосся під шапочкою змокріло, несамовито чухалися руки, груди, спина. Я очікував на активні дії, нервозний екшен, але Кардона, Далтон і азіат просто стовбичили на своїх місцях.

— Пульс? — спитав Енді Далтон.

— Сорок два, — відповів Кардона.

— Температура? — азіат, опустивши руки, стояв біля капельниці та шприців.

— Тридцять дев’ять у камері[101], — сказав Далтон.

— Тіло — дев’яносто[102], — озвався Кардона.

— Можеш подавати холодніше? — азіат зиркнув на Далтона.

Той похитав головою.

Ще за п’ять хвилин Джено нервово переступив із ноги на ногу:

— Пульс тридцять, падає.

Я здригнувся, наче мене хльоснули батогом.

Азіат звів брови на переніссі:

— Температура тіла?

— Вісімдесят п’ять[103].

— Недостатньо.

— Пульс двадцять сім, падає.

Енді Далтон не зводив погляду з азіата:

— Пускати азот?

— Ні.

— Пульс двадцять два, рваний ритм, падає. Тиск також знижується — шістдесят на тридцять… шістдесят на двадцять…

Мене знудило. Я уявив, що трапиться, як почну блювати посеред операційної, й гіркий клубок відступив, але на Тео дивитися більше не міг.

Далтон щось натиснув на контролері конвектора:

— Ставлю майже на тридцять два[104].

— Температура тіла?

— Вісімдесят три[105], — Джено швидким рухом протер очі, закліпав. — Пульс — п’ятнадцять… докторе, пульс — чотирнадцять…

Далтон спохмурнів:

— Він не витримує. Ми ж не маємо на меті його заморозити.

Я стиснув кулаки та заплющив очі. Останнім побачив, як азіат незворушно кивнув:

— Пускай азот.

Компресор за барокамерою шумно зашипів, на якийсь час стало тихо, а потім тишу розірвав дзвінкий від напруження голос Джено:

— Зупинка дихання, — пауза; на панелі, за якою стояв лаборант, гучно пікнуло, — і-і-і… зупинка серця.

Хтось тихо шморгнув. Я розплющив очі та підхопився, від чого запаморочилось у голові. Щоб утриматися на ногах, мусив спертися на стіну. Енді Далтон строго зиркнув на мене:

— Ви о’кей? — він непомітно кивнув Джено, щоб той у разі чого перехопив мене. — Пане Белінськи?

«А це ж лише початок, — подумав я. — Найстрашніше ще