Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Хоча вітер не вщух, небо вже прояснилося й пурпурові гірські кряжі здіймалися на горизонті гострими піками. Відьмак мало говорив у дорозі, зате тепер ледь не із захватом вигукував назви гір одна за одною. Там були такі вершини, як Парлік-пайк — найближча гора до Чипендена, а також пагорб Меллор-нолл, гора Седдл-фелл і «Вовча гора» Вулф-фелл. Якісь було видно краще, інші ховалися в далечині.

Я запитав вчителя, чи водяться на Вовчій горі вовки, і він похмуро всміхнувся:

— Тут усе швидко міняється, хлопче. Завжди треба бути насторожі.

Коли показалися перші сільські дахи, Відьмак кивнув на вузьку стежку, яка відходила від основної дороги і звивалася вгору вздовж невеликого дзвінкого потічка.

— Отам мій дім, — сказав він. — Це довша дорога, але не доведеться проходити село. Я волію триматися на відстані від місцевих селян. І їм так більше до вподоби.

Я згадав Джекові слова, і мені в грудях защемило. Правду він казав. Це самотнє життя. Зрештою, лишаєшся сам-один.

Обабіч струмка росло кілька куцих дерев, які вчепилися коренями в схил і боролися з вітром, аж раптом прямо перед нами розкинувся ліс із кленів та ясенів. Щойно ми ступили в прихисток дерев, вітер стишився, тільки часом здаля долітали окремі подуви. Спочатку я подумав, що то просто купа дерев, кілька сотень чи що, де можна сховатися від вітру, але вже за кілька хвилин зрозумів: ні, не тільки.

Я й раніше інколи це помічав. Бувають дерева шумні — вічно скриплять гілками чи шелестять листям. А бувають такі, що стоять взагалі беззвучно. Десь високо вгорі над нами зітхав вітер, але тут, у лісі, чутно було хіба наші кроки. Усе стояло так непорушно, цілий ліс повний німих дерев, аж мені мороз пробіг поза шкірою. Я мало не вирішив: вони до нас дослухаються.

Зрештою, ми вийшли на галявину, де прямо перед нами стояв будинок. Його оточував високий живопліт із колючого глоду, тож видно було хіба верхній поверх із дахом. Із димоходу тягнулася ниточка білого диму — рівно, як стовпчик, вивищувалася над будинком, де вже над деревами вітер відносив її на схід.

Дім із садом розмістилися в западині поміж пагорбами, ніби послужливий велетень навмисне для того забрав у долоню жменю зайвої землі серед косогорів.

Відьмак повів мене повз живу огорожу до металевої хвіртки. Хвіртка була низька, мені десь по пояс, і пофарбована в яскраво-зелений. Фарба була ще зовсім свіжа, я навіть злякався, чи не лишиться на Відьмаковій долоні слід, коли він потягнувся до защіпки.

І тут сталося таке, від чого мені подих перехопило. Не встиг Відьмак торкнутися защіпки, як вона сама відкинулася і хвіртка поволі відчинилася, ніби розчахнута невидимою рукою.

— Дякую, — сказав Відьмак.

Двері будинку самі не відчинилися, бо спочатку Відьмак мусив відімкнути їх великим ключем, який витягнув із кишені. Ключ був подібний до того, яким він відкривав двері дому на Вотері-лейн.

— Це той самий ключ, який у вас був у Горшо? — запитав я.

— Так, хлопче, — глянув на мене Відьмак, штовхаючи двері всередину. — Це мені дав мій брат-слюсар. Відчиняє майже всі замки із тих, простіших. У нашій роботі дуже корисна річ.

Двері піддалися з голосним скреготом і протяжним скрипом, і я зайшов услід за Відьмаком у тісний, похмурий передпокій. Із правого боку вгору вели круті сходи, із лівого — углиб дому вів вузький коридор, підлога була викладена кам’яними плитами.

— Залиш всі речі під сходами, — велів Відьмак. — Ходімо, хлопче. Не лови ґав. Нема часу. Їсти треба, поки гаряче!

Тож я поклав його торбу з моїм клунком, де велено, і пішов за Відьмаком коридором на кухню, звідки смачно пахтіло гарячою їжею.

Кухня мене не розчарувала. Вона була подібна до маминої. На широкому підвіконні у великих горщиках росли всілякі трави, і призахідне сонце зазирало в кімнату, розкидаючи довкола пістряві тіні від листя. У дальньому кутку палахкотіло в каміні вогнище, від якого розходилося тепло, а прямо посередині викладеної кам’яними плитами підлоги стояв великий дубовий стіл. На ньому вже чекали дві величезні чисті тарілки та п’ять мисок, доверху наповнених різними наїдками. Коло них парувала соусниця, повна гарячої підливи.

— Сідай і пригощайся, хлопче, — запросив Відьмак, і мене не треба було просити двічі.

Я набрав собі кілька великих шматків курки та яловичини, а потім ще гору смаженої картоплі та овочів, хоча місця на тарілці після м’яса вже майже не лишилося. Усю цю гору я щедро полив смачною підливою — ліпша хіба в моєї мами.

Цікаво, де господиня і як вона знала, що ми вже підходимо, що так справно виставила гаряче на стіл. Запитань у мене було багато, але я дуже втомився, так що вирішив поберегти сили для вечері. Коли я нарешті проковтнув останній шматок, Відьмак уже закінчив зі своєю вечерею.

— Добре? — запитав він.

Я кивнув. Так наївся, що ледве міг говорити. Мене хилило в сон.

— Після одного сиру завжди добре, коли вдома чекає гаряча страва, — погодився Відьмак. — Удома ми ситно їмо. Це компенсує наш піст під час роботи.

Я знову кивнув та позіхнув.

— Завтра маємо багато справ, так що йди спати. Твоя кімната на першій сходовій клітці, із зеленими дверима, — сказав мені Відьмак. — Відпочивай, але не виходь із кімнати посеред ночі та не гуляй будинком. Коли сніданок буде готовий, почуєш дзвіночок. Відразу тоді спускайся — кухар може розсердитися, якщо спізнитися до столу, і страва вже охолоне. Але й раніше не виходь, бо це нічим не краще.

Я кивнув, подякував за вечерю і повернувся коридором назад у передпокій. Відьмакова торба з моїм клунком зникли. Міркуючи, хто би міг їх забрати, я піднявся до своєї кімнати.

Моя стара кімната вдома, яку я до того колись ділив із двома братами, була набагато меншою. У цій новій поміщалися ліжко, маленький столик для свічки, крісло, комод, ще й місця багато лишалося. Зверху на комоді вже лежав мій клунок із речами.

Прямо навпроти дверей було велике підйомне вікно, розділене на вісім панелей. Шиби були грубі й шерехаті, крім кольорових плям і завитків, нічого за склом і не розбереш. Вікно, схоже, роками не відчиняли. Ліжко стояло присунуте до