Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

«Везунчик» впав на кам'яні сходинки й відчув у роті знайомий ще з Могил солоний привкус.

— Я б прибив тебе, але не для цього витягав із рудників, — сказав Кен звідкись згори. — Тому живи, але знай: твоє життя давно вже нічим не відрізняється від життя клопа. І в цьому винен ти, брате. Я дав тобі ще один шанс, а ти його знову похерив. Як знаєш, це — твоє життя.

Скажений змусив себе підвестися і подивитися у спину Кену.

— Які ж ми благородні та милосердні, братику! Що ж, там, в Ув-Дайгреса, тобі, можливо, зарахується, що ти колись зберіг життя одному клопові. Хоча, навряд. Маю певні сум…

Він закашлявся. Все-таки щось там у мені зіпсувалося від оцих сходинкових перельотів.

Кен, звісно, не відповів.

Мабор витер долонею кров із розбитих вуст й сплюнув криваву слину. Краще б вже добив, благодійник. Усе одно здихати в цих вежах.

Швендяти по Північно-Західній розхотілося, і Скажений попрямував до казарм «везунчиків».

Як з’ясувалося, там на нього вже чекав Шеленгмах.

Трипалий розповів, що хуміни «активізувались і, ймовірно, готуються до серйозної облоги». Взагалі ж, усе зводилося до того, що віднині, аби хоча б частково відновити втрачену на рудниках форму, «везунчиків» зобов’язували тренуватися по кілька годин на день. Звісно, якщо вони не будуть зайняті нагальнішими справами.

Відповідальним за це Шеленгмах призначив Мабора. Скажений уїдливо (але так, аби звучало не надто явно) подякував Трипалому за довіру і тут-таки наказав усім вимітатися з казарм та йти на тренування.

Стати з кимось обличчям до обличчя та помахати мечами, нехай навіть — дерев’яними, було якраз те, чого Маборові зараз більше за все не вистачало.

/зміщення — клинок розтинає в повітрі сонячний промінь/

Орз із хлопчиною пролежали не рухаючись близько години. Точніше сказати він не міг.

Хоча, якщо послуговуватися суб’єктивними відчуттями, Вітігу здавалося, він валяється тут, на залитих кров’ю каменях, приблизно вічності дві — три.

Тільки-но вони впали, Орз наказав хлопцеві замовкнути й забути, що вміє ворушитися. «Навіть коли на тобі всядеться вся зграя тутешніх стерв’ятників, мусиш лежати нерухомо». (Тут, звичайно, десятник трохи перегнув палку, бо якби птахи вважали їх трупами, то зразу ж почали видзьобувати очі та розпанахувати черева, — а тут уже не до маскування. Але Вітіг сподівався, що у темряві стерв’ятники будуть таки дрімати, незважаючи на промені, які ще повзали в ущелині).

Але лежати тут до світанку не годилося. Треба було вибиратися.

Прочекавши неймовірно довгу годину та впевнившись, що у вежах заспокоїлися, Орз розповів хлопцеві свій план. Загалом, не план навіть, а так, єдиний можливий вихід із ситуації, в якій вони опинилися (якщо, звичайно, не брати до уваги смерть як інший ймовірний вихід).

За сигналом Вітіга вони поповзли назад дуже повільно — повільніше, ніж сунеться небом розпечене сонце. Аби жоден дозорний не помітив, коли раптом, усупереч сподіванням, якийсь випадковий промінь зачепить їх.

Орз із самого початку вирішив повертатися до північного виходу. Туди було значно ближче, ніж до своїх, а зараз цей аргумент грав вирішальну роль у розмірковуваннях Вітіга. Потім якось виберемося. Наші обов’язково прорвуться, і все буде гаразд. Якось виберемося.

Стерв’ятники від денної трапези та нещодавнього хвилювання, на людей уваги вже не звертали. Ті були «живою падаллю», якій ще треба трохи проіснувати, аби нарешті «стати придатними для вживання».

Хлопчина поводився біль-менш пристойно, не нудив і не намагався підвестися та побігти — спрацював досвід попередників. А ще кажуть, що дурний приклад — заразний! Він, щоправда, коли повз, намагався задирати догори зад та пересуватися рачки, але лютий Вітіг пошепки досить популярно пояснив, що трупам, навіть найсвіжішим, уже не світить стояти на кінцівках… — пацан затих та акуратно звивався на череві.

Сяк-так дісталися до виходу з ущелини. Темна пляма неба потроху почала сіріти, розбавлена світлом, але це вже не мало значення, бо вони вибралися із зони враження. Вітіг підвівся та дав руку хлопцеві:

— Вставай. Далі можна йти.

Пацан спочатку не зрозумів і витріщився на нього, потім вчепився у долоню десятника і почав повільно підніматися. Тільки зараз Орз усвідомив, що його супутник майже на межі знесилення — фізичного та психічного. Втім, і сам десятник зовсім не почувався здатним навіть на те, аби проповзти ту ж дистанцію ще раз. Але він — старший і не має права на слабкість.

— Ходімо.

В печерці залишилися деякі їхні речі, трохи хмизу — можна буде хоча б розпалити вогнище та відпочити.

Пожерти б ще чогось, але це відповідно до ситуації. Тобто, не раніше, ніж за годинку-другу після глибокого сну. Добре б ще, якби коні залишилися…

Але ця сподіванка була марною. Раб, мабуть, відпустив звірів; якщо не тоді, коли почув крики та удари каменів, то вже зараз — точно. Вже зоріло.

ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Ну добре, давньоашедгунську я вчила у школі. Але ж ніяк не хуміндарську, тим більше, що і мови такої тоді не було! — в голосі Карни лунали розгубленість і захват. — Як стверджують дослідники, на той момент існували лише розрізнені мовні формації, котрі тільки з часом організувалися у щось єдине.

Вона помітила наші здивовані, ще трохи розгублені після оповіді, погляди й запнулася.

— Вибачте, я, мабуть, занадто науково.

— Нічого, нічого, — пробурмотів пан Чраген. — Як на мене, дуже цікаво.

— Скажіть, Мугіде, це можна пояснити? — похмуро запитав «генерал у відставці». — Те, що ми розуміли мову, якої не існувало?

Оповідач трохи зверхньо посміхнувся:

— Ну, пане Шальгане, перш за все я не зовсім згоден із вашими словами. Мова існувала — вже хоча б тому, що нею розмовляла достатньо велика кількість людей. А пояснювати щось… боюся, це не моя прерогатива.

Він розвів руками, зобразивши на обличчі жаль.

Я тим часом перевіряв власне світосприйняття. Здається, нічого, схожого на те, що було вчора. Жодних сторонніх думок стосовно війни та іншої дурні.

/Ну от, а ти боявся/.

Цієї миті я зовсім випадково підвів очі й перехопив погляд Мугіда. Той дивився здивовано — навіть радісно — наче на моєму обличчі прочитав підтвердження деяких своїх думок та сподівань. Потім старий відвернувся, мов засоромився власної тихої радості, викликаної невідомими причинами.

Сприймані почали потроху розходитися. Ніхто особливо не здивувався, що надворі — глибока ніч. Схоже, ми почали звикати до такого хаотичного життя, і всі режими та розпорядки дня пішли до демонів.

Між іншим, а що ж «академік»? Невже йому не цікаво дізнатися про зміст тієї сторінки?