Крабат - Відфрід Пройслер

Залишили кусень хліба й сала для Андруша й загорнули в Крабатову куртку. Вирішили передрімнути, але, стомлені довгою дорогою, відразу міцно поснули. І спали б іще довго, якби їх не розбудило протяжне «Му-у». Перед ними постав Андруш у людській подобі, неушкоджений, цілий.

— Гей ви, соньки! Зі спання не буде коня! Чи нема окрайця хліба?

— Є хліб і до хліба, — сказав Тонда. — Сідай, брате, відпочинь, підкріпись. Як тобі було з Бугаєм Бляшке?

— Було та загуло, — спересердя випалив Андруш. — Спека нестерпна, а ти в бичачій подобі дибаєш вулицею, ковтаєш пилюку. Задоволення мало! Але я не серджусь. В Ослінгері Бляшке завернув до шинку, якого тримає його свояк Кречмер. «О, мій двоюрідний брат з Каменця завітав! Як життя-буття? Як справи?»

— «Загалом стерпно. От тільки спрага доконає, спекотно ж!»

«Ну, цьому ми зможемо зарадити. Пива в нас — пити не перепити, навіть тобі. Заходь до зали й сідай за стіл»

— «А як же мій бик? — бідкається товстун. — Мій тридцятигульденовий красень!»

«А його ми заведемо у хлів і дамо водички та сінця досхочу!»

— Уявляєте? Мені дадуть досхочу сіна! — Андруш настромив ножем великий шматок сала й укинув до рота. — Ну ось, завели мене до хліва. Корчмар гукає прислужника:

«Гей, Кателю, обслужи бика. Дивися, щоб не схуд!»

«Добре, пане!» — промимрив Катель і кинув у ясла великий оберемок сіна.

— А мені, щиро кажучи, бичаче життя вже геть остобісіло. Тож я не довго думаючи і промовив до них людським голосом: «Сіно й солому жеріть самі, а я собі поласую свининою з капустою, ще й пивцем зап'ю!»

— А вони що? — вигукнув Крабат. — Кажи, що було далі?

— Далі? Всі троє так і попадали на землю, а за мить заволали: «Рятуйте!». Я їм на прощання ще помукав, тоді перекинувся ластівкою, щебетнув раз, два — пурх — та й у двері.

— А Бляшке?

— А лихий би його взяв! — Андруш зі злістю схопив батога і цьвохнув щосили. — Я радий, що знову з вами і такий, як був, — рудий, з рябим носом!

— І я радий, — усміхнувся Тонда. — Ти чудово зробив своє діло. І Крабат, гадаю, багато чого навчився.

— Авжеж! — вигукнув Крабат. — Тепер я знаю, яка то втіха, коли вмієш чаклувати.

— Втіха? — старший мірошниченко враз зробився серйозним. — Може, ти й маєш рацію. Іноді це й утіха!

Військовий оркестр

Уже кілька років поспіль курфюрст Саксонії воював зі шведським королем за польську корону. Для цього йому, крім грошей і гармат, потрібні були солдати. Тому його посланці мандрували країною, б’ючи в барабани, й вербували до війська молодих хлопців. Охочих стати під бойові штандарти курфюрста було чимало, особливо на початку війни. Проте їх усе одно не вистачало. Тоді вербувальники замість барабана взяли собі в поміч дещо інше: декотрих вони вмовляли, споюючи вином, інших силоміць гнали на війну. Чого тільки не зробиш заради слави героїчного війська непереможного курфюрста, а ще коли за кожного рекрута дають немалу винагороду!

Команда вербувальників — лейтенант дрезденського піхотного полку, вусатий капрал, два єфрейтори та барабанник, що носив свої барабани на спині, мов верблюд горба, — одного осіннього вечора збилися зі шляху та опинились у Козельбрусі.

Майстра у млині не було, він на кілька днів кудись поїхав, мірошниченки точили ляси в наймитській.

І раптом хтось гучно барабанить у двері. Вийшов Тонда. За порогом стояв лейтенант зі своєю командою.

— Я офіцер його світлості курфюрста Саксонії. Ми заблукали. Вирішили заночувати в цьому триклятому млині. Ясно?

— Ясно, ваша милість. Місця на сіні досить.

— На сіні? — скипів капрал. — Ти, хлопче, з глузду з'їхав! Найкращу постіль для його милості! І то якнайскоріше. А якщо мені хоч трішки гіршу даси, шкуру злуплю! До того ж ми голодні. Неси на стіл усе, що є на кухні, та не забудь вина й пива! І багато! Не послухаєшся, голови тобі не зносити! Ну, ворушись, бодай тебе вовки з'їли!

Тонда легенько свиснув крізь зуби. Хлопці, хоч і були в наймитській, почули.

Коли Тонда й вербувальники зайшли до наймитської, там було порожньо.

— Розміщуйтеся, пани служиві, зі стравами ми не забаримося.

Непрохані гості розмістилися якнайзручніше, розстебнули мундири, розмотали обмотки.

Мірошниченки тим часом на кухні раду радили.

— Мавпи з заплетеними кісочками, — вигукнув Андруш. — Що вони собі дозволяють!

У нього вже й план визрів. Усі, навіть Тонда, захоплено його схвалили.

Андруш зі Сташком за допомоги Міхала і Мертена спішно зготували вечерю: три миски висівок із тирсою посмачили згірклою олією і притрусили махоркою.

Юро побіг до свинарника й повернувся з двома цвілими хлібинами. Крабат і Ганцо набрали у п'ять пивних кухлів затхлої дощової води з бочки.

Коли все було готове, Тонда пішов до вербувальників і звернувся до лейтенанта:

— Якщо ваша милість дозволять, звелю подавати на стіл!

Він клацнув пальцями. І це було особливе «клац», як ми зараз переконаємось.

— Ось частування, ваша милість. У цих тарелях курка з локшиною, баранина з капустою, боби зі смаженою цибулею і шкварками…

Лейтенант обнюхував страви, гублячись, з якої почати.

— Молодець, що приніс усе заразом. Спробуймо спершу курку з локшиною.

— Раджу почати з шинки та корейки, — запропонував Тонда, показуючи рукою на цвілі хлібини, які вніс на таці Юро.

— Проте не вистачає тут найголовнішого! — нагадав капрал. — Від корейки спрага мучить! А чим її втамувати, холери на тебе нема?

Тонда подав сигнал — і маршем увійшли Ганцо, Крабат, Петар, Лишко й Кубо, несучи по кухлю з дощовою водою.

— З вашого дозволу, ваша милість, і за ваше здоров'я! — капрал вихилив усього кухля і обтер вуса. — Не поганий продукт, зовсім не поганий! Самі варили?

— Ні, — відповів Тонда. — Пивоварня, з вашого дозволу, в селі Дощовому.

Вечір ставав дедалі забавніший. Гості їли, пили і ніяк не могли насититись, а мірошниченки дивилися на них і стиха хихикали. Пийте, хоч лусніть! Бочка, як колодязь, — дощівки кухлями не вибереш! Поступово обличчя у вербувальників почервоніли. Барабанник, хлопчина Крабатового віку, після п'ятого кухля перегнувся, бухнувся головою об стіл і захропів. Решта гостей завзято пили далі.

У розпалі «бенкету» лейтенант повернув голову й подивився на мірошниченків. Він раптом згадав про винагороду, що її виплачують за кожного рекрута.

— Ото було би здорово, — вигукнув він, розмахуючи кухлем, — якби ви кинули свого млина й пішли на війноньку! Ну хто такі мірошниченки? Ніхто й ніщо! Купа гною! А от солдат…

— Солдат! — очуняв капрал і грюкнув кулаком по столу, аж підскочила голова барабанника. —