Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну ж бо! — озвався Мері, впізнавши одного з гобітів. — Ти ж маєш знати мене, Гобе Сіннику, принаймні мав би. Я Мері Брендіцап, і мені цікаво, що тут узагалі відбувається і що тут робить цапокраєць, як оце ти? Ти жив біля Брами Живоплоту.

— А нехай мені! Це ж пан Мері, точно він, тільки вбраний, мовби до бійки! — сказав старий Гоб. — Егей, а казали, що ти помер! Заблукав у Пралісі, якщо вірити розповідям. Радий бачити тебе живого!

— Тоді припини витріщатися на мене крізь ґрати й відчини браму! — наполіг Мері.

— Шкода, пане Мері, та ми виконуємо накази.

— Чиї накази?

— Боса з Торбиного Кута.

— Боса? Якого Боса? Тобто пана Лото? — перепитав Фродо.

— Певно, так, пане Торбине, та нині ми зобов’язані говорити просто Боса.

— Та невже? — сказав Фродо. — Ну, мене тішить уже й те, що він не називає себе Торбином. Але, здається, зараз саме час родичеві порозумітися з ним і вказати йому на його місце.

Гобіти за брамою принишкли.

— Від таких балачок нам добра не буде, — сказав один. — Він обов’язково про це дізнається. А якщо ви так галасуватимете, то розбудите Здорованя нашого Боса.

— Ми розбудимо його так, що він добре здивується, — відказав Мері. — Якщо ти натякаєш, що твій дорогоцінний Бос найняв собі негідників із нетрів, тоді ми мало не спізнилися.

Опісля він зіскочив з поні, побачив у світлі ліхтарів табличку, зірвав її і пожбурив за браму. А гобіти позадкували, проте не зробили і руху, щоби її відчинити.

— Сюди, Піпіне! — гукнув Мері. — Тут упораються і двоє!

Тож Мері та Піпін вилізли на браму, а гобіти втекли. В ту мить заграв інший ріжок. І з найбільшого будинку праворуч на тлі світла у дверях висунулася велика масивна постать.

— Що тут таке? — гарикнула вона, виходячи. — Зламали браму? Ану забирайтеся звідси, бо я поламаю ваші гидкі дрібні шиї!

Та цей здоровань умить спинився, бо помітив блиск мечів.

— Ага, Біл Папоротняк, — сказав Мері. — Та якщо ти не відчиниш цю браму через десять секунд, то пошкодуєш. Якщо не послухаєшся, я полоскочу тебе цією сталлю. А коли відчиниш браму, то вийдеш крізь неї, щоб уже ніколи не повертатися. Ти, розбійник і грабіжник із битого шляху!

І Біл Папоротняк здригнувся, метнувся до брами і відімкнув її.

— Віддай мені ключі, — наказав йому Мері.

Та розбійник пожбурив їх гобітові в голову, а сам дременув у темряву. Та коли пробігав повз поні, то один коник хвицьнув ногами і таки дістав його на бігу. Біл із криком помчав у ніч, і більше про нього ніколи не чули.

— Молодчина, Біле, — похвалив Сем, звертаючись до поні.

— Так тобі й треба, Здорованю, — докинув Мері. — А про Боса подбаємо згодом. Тим часом нам треба десь перебути цю ніч, а оскільки ви, здається, знесли заїзд біля мосту і збудували натомість оцю огидну халупу, вам доведеться впустити нас туди.

— Даруйте, пане Мері, — відказав Гоб, — але це заборонено.

— Що заборонено?

— Брати до себе когось без попередження, і витрачати зайву їжу, й усе таке, — відповів Гоб.

— Та що ж тут діється, хай йому грець? — запитав Мері. — Поганий випав рік чи що? Я гадав, що літо й урожай були хороші.

— Ну, ні. Рік був доволі непоганий, — відповів Гоб, — ми виростили багато поживи, та не розуміємо до пуття, куди вона згодом поділася. Гадаю, це все через тих «збирачів» і «розподілювачів»: вони тут усюди рахують, зважують і забирають усе на склад. Власне, вони більше забирають, аніж розподіляють, і ми не бачимо більшості з того, що вони гребуть.

— Та ну вас! — озвався Піпін, позіхнувши. — Усе це занадто стомливо для мене вночі. Ми маємо їжу в торбах. Просто дайте нам кімнату, де можна прилягти. І в ній буде ліпше, ніж у багатьох місцях, які я бачив.

Але гобіти біля брами все одно почувалися незручно — вочевидь, вони так чи так порушували якісь правила. Втім суперечити таким владним мандрівникам при повному озброєнні, двоє з котрих були навдивовижу великі та дужі на вигляд, ніхто не наважувався. Тож Фродо наказав, аби браму знову замкнули. Поки довкола вешталися розбійники, виставляти сторожу було й справді розважливим рішенням. Потому четверо супутників подалися до гобітської вартівні й розташувалися там якомога зручніше. Місце те було порожнє та огидне, з поганеньким каміном, у якому не можна було розпалити порядного вогню. У верхніх кімнатах стояли маленькі ряди твердих ліжок, а на кожній стіні висіли табличка і список Правил. Піпін одразу позривав їх. Пива тут не було, їжі — обмаль, але, доклавши ту, яку принесли мандрівники, всі гобіти влаштували непогану учту, а Піпін порушив 4-те Правило, кинувши у вогонь завтрашній оберемок хмизу.

— Ну, а як щодо того, щоби перекурити, доки ви розповідатимете нам, що відбувається в Ширі? — запитав він.

— Зараз у нас немає люлькового зілля, — відповів Гоб, — а якщо і є, то тільки для служак Боса. Усі наші запаси, здається, вичерпано. Та ми чули, що цілі вози, навантажені зіллям, котилися старою дорогою з Південної Чверті кудись через Сарн-Брід. То було наприкінці минулого року — після того, як вас тут не стало. Проте все це робилось і раніше, тільки нишком і потроху. Той Лото...

— Ану заткайся, Гобе Сіннику! — скрикнуло кілька інших гобітів. — Ти знаєш, що нам заборонено провадити такі розмови. Бос дізнається — й усім нам добряче перепаде.

— Він би ні про що не дізнався, якби дехто з вас не шпигував, — запально відрізав Гоб.

— Гаразд, гаразд! — утрутився Сем. — Годі. Нічого не хочу чути. Ніхто нас не привітав, немає пива, немає курива, зате є безліч правил і орківські балачки натомість. Я сподівався тут відпочити, а тепер бачу, що в нас знову повно роботи і клопотів. Тож поспімо і забудьмо їх до ранку!

Новий ширський Бос, очевидячки, вмів дізнаватися новини. Від Мосту до Торбиного Кута було добрих шістдесят верст, але хтось таки здолав їх, причому вельми швидко. Так Фродо та