Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— Вони принци і принцеси? — запитала Ґрайне.

— Ні, ґрафичі та ґрафівни. Ще їх називають княжичами й князівнами.

— А ми зустрічалися зі справжніми принцами та принцесами. У Майнані. І з королем та королевою. А ще з королевою-матір’ю. Вони переказували тобі вітання. Правда, думали, що ти теж станеш королем… А чому ти не став, Бренане?

— Бо вирішив, що ще молодий. Бути королем дуже відповідально, для цього треба навчитися багатьом речам. От я і вчитимусь.

— Леді Моркадес так само казала. Але я чула, як вони з леді Мірґен говорили, що це через Ґвен.

— Це також правда, — визнав Бренан. — Ґвен змалечку виховувалась, як принцеса, і разом ми б упоралися з королівськими обов’язками, але… — Він не стримався й зітхнув. — Вона знову стала відьмою, тому більше не могла бути моєю нареченою.

— Ми знаємо, — сказала Ґрайне. — Відьмам заборонено виходити заміж. Та це нічого, братику, знайдеш собі іншу. Легко знайдеш. Тепер ти принц, коли-небудь станеш королем — а яка дівчина не хоче стати королевою.

Марвен скупо всміхнулася на таке наївне, хоча, загалом, слушне міркування, але не промовила ні слова. Вона й раніше була замкненою, неговіркою, намагалася не виказувати своїх почуттів, тримала їх у собі, а пережите лихо, судячи з листів сестер Моркадес і Мірґен, лише загострило ці її риси. З обома відьмами Марвен була незмінно чемною та слухняною, виконувала всі їхні настанови, дослуховувалася до всіх їхніх порад, старанно навчалася під їхньою орудою, але завжди зберігала дистанцію, не дозволяла їм зазирнути собі в душу. На відміну від неї, жвава й відверта Ґрайне не крилася зі своїм горем, частенько плакала на згадку про рідних, але швидко втішалася, майже миттєво переходила від смутку до веселощів, і під впливом нових вражень її біль від цієї втрати потроху вщухав, притирався, втрачав свою колишню гостроту…

— Марвен, пам’ятаєш того листа, — звернувся Бренан до старшої з кузин, — де я писав, що підшуковую тобі нареченого серед юних катерлахських лордів?

Щоки дівчини легенько зашарілись, а погляд збентежено заблукав по кареті.

— Так, пам’ятаю, — відповіла вона, намагаючись говорити рівно й безпристрасно, але легеньке тремтіння в голосі виказувало її хвилювання. — Дякую за турботу про мене… А ти вже когось обрав?

— Власне, про це я й хотів поговорити, — сказав Бренан. Насправді він зовсім не хотів про це говорити, надто ж зараз, коли вони щойно зустрілися. Але вибору не було, бо ще вчора Кохран аб Ґарет надіслав своїм братам і сестрам листа, в якому, серед іншого, згадував про Фінварові плани засватати Марвен за свого сина Туахала. І було б геть небажано, якби сама Марвен почула це від когось стороннього. — Тобі щось відомо про лорда Фінвара аб Дайхі?

Марвен ствердно кивнула:

— Так. Леді Моркадес називала його твоїм головним суперником.

— А ще казала, що він дуже хитрий і підступний, — втрутилася Ґрайне. — Вона думала, що це він найняв тих розбійників з лихим чаклуном викрасти нас, але недавно, коли тебе зробили принцом, передумала. Розповідала нам, що лорд Фінвар дуже допоміг тобі, навіть умовляв інших лордів зразу обрати тебе королем.

— Так і було, — підтвердив Бренан. — Фінвар аб Дайхі виявився непричетним до того злочину. Це ще не означає, що ми стали добрими друзями, але наше суперництво залишилося в минулому. — Промовляючи ці слова, Бренан розумів, що радше видає бажане за дійсне. Фінвар мав великі амбіції і з відмовою претендувати на престол аж ніяк їх не позбувся, просто тепер шукатиме інші способи задовольнити свою надмірну жагу до влади. — Лорд Фінвар дуже заможний і могутній чоловік, впливовіший за багатьох катерлахських ґрафів, а може, навіть за всіх. Тому я мушу налагодити з ним гарні стосунки — якщо не приязні, то хоча б шанобливі, це піде на користь країні. На щастя, лорд Фінвар поділяє мою думку, тому вже написав мені листа і висловив готовність співпрацювати зі мною та королем Ріґваром для добра Катерлаху. А все це я веду до того, Марвен, що на знак примирення він запропонував заручити з тобою свого сина Туахала.

Якщо Марвен і збиралася поставити Бренанові цілком природні за таких обставин запитання, то не встигла, бо її випередила менша сестра:

— А цей Туахал уже дорослий?

— Ні, Марвенин одноліток. У хвероді йому буде дванадцять.

— Він гарний?

— Загалом, так. Досить вродливий, височенький, стрункий. Про його вдачу сам я судити не можу, бо ніколи з ним не спілкувався, але за відгуками інших людей він чемний, вихований і розумний.

— Старший син? — не вгавала Ґрайне.

— Так, старший, — відповів трохи здивований Бренан; він не чекав такого практичного запитання від дев’ятирічної дівчинки. — Коли-небудь Туахал успадкує більшу частину батькових статків.

— Це добре, — задоволено кивнула Ґрайне. — Як віддаватимеш мене заміж, теж знайди мені старшого сина.

— Гаразд, — пообіцяв Бренан, погладивши її по голівці. — Шукатиму тільки старшого. Середніх і менших навіть не розглядатиму. — Відтак знову перевів погляд на Марвен. — Ти тільки не бійся, я не збираюсь тебе ні до чого примушувати. І квапити також не буду. От приїдемо до Тахріна, там ти познайомишся з Туахалом, часто спілкуватимешся з ним, гарненько взнаєш його — тоді й вирішиш щодо заручин. І як скажеш, так і буде, це я тобі твердо обіцяю. Тож, повторюю, не бійся, не переживай, усе буде гаразд.

— Я й не боюся, — сказала Марвен. — Ти ж бажаєш нам з Ґрайне добра. А ми маємо слухатися тебе, бо ти тепер старший у нашій сім’ї.

Трохи повагавшись, вона пересіла до Бренана, по інший бік від сестри, і він обійняв її за плечі.

— Так, сестричко, ми сім’я. І я дбатиму про вас, хай що станеться. Я