Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
— На жаль, поки нічого, — чесно зізнався Бренан. Він не хотів відповідати хитрими викрутасами на щирість свого співрозмовника. — Я ще дуже кепсько орієнтуюся в багатьох питаннях, які для кожного катерлахця здаються очевидним, і саме з цієї причини вирішив поступитися лордові Ріґвару. Зараз це питання в його компетенції. Ну, а я можу лише переказати вам позицію леді Ейрін вер Ґледіс, яка вважає, що з боку її діда, герцоґа Рувінського, то була неправедна війна, і захист одновірців став для нього просто зручним приводом для загарбання чужих земель.
— Он як? — здивувався Монаган. — Досить несподівано для онуки Амона аб Гована… А ви що, не довіряєте її судженням?
— Чому ж, довіряю. Але не висловлюю її думку, як свою, бо хочу скласти власну — на підставі знайомства з усіма фактами, а не лише з їх тлумаченням.
— Так, це правильно, — не став заперечувати молодий ґрафич. — В ідеалі правильно. А з іншого боку, королі та князі не в змозі особисто розібратись у всіх питаннях, з яких мають ухвалити рішення. На це їм просто забракне і часу, і сил. Тому в більшості випадків доводиться покладатись на думку міністрів та радників.
— Але є питання, в яких конче необхідно розбиратися особисто, — зауважив Бренан. — Це питання війни та миру, життя і смерті. Такі справи я розглядатиму в найменших деталях, від початку й до кінця.
— Тоді на вас чекає багато роботи, лорде-наступнику, — сказав Монаган. — Дуже багато…
Корабель з Марвен і Ґрайне прибув наступного дня невдовзі після другої по півдні. Ще на світанку сестра Моркадес повідомила листом орієнтовний час, коли вони допливуть до Ейгайна, згодом уточнила його, а о пів на другу написала, що їм залишилося менше години. Тож Бренанові не довелося цілий ранок нервувати в непевному очікуванні і надсилати вниз по річці патрульних, щоб вони сповістили його про наближення корабля. Останнього листа від Моркадес він отримав, уже готуючись до від’їзду, і негайно, але без зайвого поспіху, вирушив з ґрафського палацу до розташованого на околиці міста річкового порту.
Коли корабель став наближатися до берега, Бренан розгледів на його палубі двох молодих на вигляд жінок, вдягнених надто легко для сьогоднішньої морозної погоди. Поруч із ними стояли дві темноволосі дівчинки в ошатних і, напевно, дуже дорогих шубках. Менша з них була десь така на зріст, якою він пам’ятав старшу; ну, а старша вже сягала маківкою вище плечей обох відьом — яких, до речі, не можна було назвати низенькими. Обидві дівчинки дивились у бік Бренана; менша несміливо махала йому рукою, а от старша стояла майже нерухомо.
„Великий Диве, як вони виросли!“ — подумав Бренан. — „А Марвен майже доросла. Стала справжньою красунею. І така схожа на тітку Лінед…“
Нарешті корабель причалив, і матроси перекинули на берег широченький дерев’яний місток. Бренан не став далі чекати і мало не бігцем перейшов по містку на палубу. Менша з дівчат після коротких вагань кинулась йому назустріч, тоненько пропискотіла „Бренане, братику!“, обхопила руками його за тулуб і притулилася обличчям до грудей. Він обійняв її й став гладити по голівці.
— Ґрайне, рідненька, нарешті…
Між тим, одна з відьом, що мала розкішне руде волосся, легенько підштовхнула вперед старшу дівчинку. Марвен підійшла до нього і схилилась у досить вишуканому, як на її тепле вбрання, уклоні:
— Моє шанування, ваша світлосте.
Бренан рвучко схопив її за руку і стиснув маленьку долоньку в своїй руці.
— Ой, Марвен, облиш! Яка там світлість! Для тебе я просто брат… Я так скучав за вами, дівчата. Мені вас так бракувало… І мені дуже, дуже шкода через те, що сталося. Я просто не маю слів, як мені прикро…
Ґрайне тихенько заплакала, продовжуючи тулитись до Бренана. Марвен не зронила ні сльозинки, лише гірко зітхнула і врешті перестала чинити опір, дозволивши Бренанові пригорнути її до себе.
— Ну, як ви доїхали? — запитав він за хвилю. — Все гаразд?
— Так, братику, — урвавши схлипування, відповіла Ґрайне і підняла до нього своє заплакане личко. — Леді Моркадес і леді Мірґен були дуже добрі до нас. Правда ж, Марвен?
Марвен мовчки кивнула, вивільнилася з Бренанових обіймів і, видобувши з рукава шуби хустинку, стала дбайливо витирати вологе від сліз сестрине обличчя. Тим часом до них наблизились обидві відьми і привіталися з Бренаном. Як він і думав, рудоволоса була Моркадес вер Ріґан, а чорнява — Мірґен вер Евлін.
— Рада нарешті зустрітися, брате, — приязно мовила Моркадес. — Хоча, завдяки нашому листуванню, мені здається, що ми вже давно знайомі.
— Мені теж так здається, сестро, — чемно відповів Бренан.
— А в мене таке враження, ніби я знаю тебе змалечку, — сказала Мірґен, пильно вдивляючись в його обличчя. — Тобі ж відомо, що Шайна була моєю вихованкою?
— Так, сестро, відомо. І хочу подякувати тобі, ти добре подбала про неї. А вам обом, сестри, моя глибока дяка за вашу турботу про дівчат.
— Нема за що, Бренане, — відповіла Моркадес. — Ми ж робили це для тебе, для нашого брата. Ну то що, ходімо на берег?
Вони перейшли з корабля на пристань, де на них уже чекала ґрафська карета, яку Монаган ще вранці завбачливо надіслав до порту. Моркадес і Мірґен не стали в неї сідати, сказавши, що воліють проїхатися верхи. Бренан допоміг кузинам забратися до середини, зачекав, поки вони вмостяться, а тоді заліз сам і влаштувався навпроти них. Та щойно карета рушила, Ґрайне пересіла поруч із ним і знову притулилася до нього. Бренан обняв її за плечі й сказав:
— Зараз ми їдемо до палацу ґрафа Ейгайнського.
