Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Сфери, — сказала Сил, усе ще дивлячись на Ґаза. — Мені здається, на них не надто можна покластися.

— Може, й так. А може, і ні. Я бачив, як він дивиться на них. Йому потрібні мої гроші. І мабуть, досить сильно, щоб залишатися в мене під контролем, — Каладін похитав головою. — Те, що ти сказала раніше, — правда. Люди й справді багато в чому ненадійні. Але існує одна річ, на яку ти можеш покластися, — це їхня жадібність.

То була гірка думка. Але й день видався гіркий. Обнадійливий, яскравий початок — і кривавий захід червоного сонця.

Власне, як і щодня.

18

Великий князь війни

Аті був колись доброю та щедрою людиною, і ти бачив, що з ним сталося. Райз, з другого боку, був одним із найбільш огидних, підступних і небезпечних типів, з якими я коли-небудь стикався.

— Угу, її підрізано, — сказав огрядний лимар Адолінові, котрий спостерігав, як той підніс ближче до очей обривки попруги, оглядаючи їх. — Хіба не так, Їсе?

Інший лимар кивнув. Їс був жовтооким іріалійцем з однотонним золотистим волоссям. Не білявим, а саме золотистим — воно навіть відливало металом. Він коротко стригся й носив шапку. Очевидно, не хотів привертати до нього увагу. Багато хто вважав пасмо іріалійського волосся оберегом, що приносить удачу.

Його товариш, на ймення Аваран, був темнооким алетійцем, який начепив фартух поверх жилета. Якщо ці двоє працювали на традиційний лад, то один брав на себе більші та цупкіші частини упряжі — наприклад, сідла, — а другий спеціалізувався на тонких деталях. Позаду трудилася група підмайстрів, котрі різали і зшивали вепрмантин.

— Підкраяно, — погодився Їс, беручи в Аварана обривки. — Я теж такої думки.

— Поглинь мене Геєна, — пробурмотів Адолін. — Тож із ваших слів виходить, що насправді Елгокар мав рацію?

— Адоліне, — долинув ззаду жіночий голос, — ти сказав, що ми підемо на прогулянку.

— Ми саме цим і зайняті, — відказав він, обертаючись, щоби послати Джаналі усмішку. Та стояла, схрестивши руки на грудях, вбрана у глянсувату жовту сукню бездоганного крою, що застібалася з боків та увінчувалася жорстким, розшитим малиновою ниткою комірцем довкола шиї.

— Я гадала, — мовила вона, — що у прогулянку входитиме більше гуляння.

— Гм, — відповів той. — Так. Незабаром ми саме до цього й перейдемо. Вийде просто грандіозно. Будемо досхочу походжати, шпацирувати та здійснимо… е-е…

— Променад? — обережно припустив лимар Їс.

— А хіба це не якийсь напій? — запитав Адолін.

— Хм, ні, Ваша Ясновельможносте. Я практично впевнений, що це просто ще одна назва прогулянки.

— Ну, що ж, — сказав Адолін, — у такому разі ми зробимо і його. Променад. Обожнюю добрячий променад, — він забрав реміння назад і потер підборіддя. — Наскільки ти впевнений щодо цієї попруги?

— Аж ніяк не випадає сумніватися, Ваша Ясновельможносте, — сказав Аваран. — Це не простий розрив. Вам варто бути обережнішим.

— Обережнішим?

— Так, — пояснив Аваран. — Слід перевірити, чи, бува, ніяка погано закріплена пряжка не дряпає шкіру або не врізається в неї. Схоже, це щось на сідлі. Подекуди, розсідлуючи на ніч коня, кінці попруги так і залишають розстібнутими, тож їх може що-небудь прищемити. Гадаю, це й стало причиною підрізу.

— А-а, — протягнув Адолін, — то ти не вважаєш, що її попсували навмисно?

— Що ж, могло бути й так, — відповів Аваран. — Але навіщо комусь псувати таку попругу?

«І справді — навіщо?» — подумав Адолін. Він попрощався з обома лимарями, засунув реміння у кишеню, а тоді запропонував Джаналі взяти його під руку, що вона й зробила «вільною» правицею, вочевидь щаслива з того, що можна нарешті спекатися лимарні. Там витав ледь уловимий неприємний запах, хоча й близько не такий нудотливий, як у чинбарні. Він помітив, як Джанала кілька разів тяглася по хустинку, причому скидалося на те, ніби вона хотіла притулити її до носа.

Вони вийшли на полудневе сонячне світло. Надворі на них чекали Тібон і Маркс — двоє світлооких Кобальтових гвардійців, а також служниця Джанали, Фалксі, — молода темноока азішка. Уся трійця рушила вслід за Адоліном і Джаналою, коли ті вийшли на вулицю табору, причому Фалксі з акцентом бурмотіла собі під ніс, нарікаючи на відсутність належного для її господарки паланкіна.

Джанала ж, здавалося, не мала нічого проти: глибоко вдихала свіже повітря й чіплялася за руку Адоліна. Вона була досить вродливою, хоча й дуже любила поговорити про себе. Зазвичай така жіноча риса, як балакучість, імпонувала йому, але того дня він ніяк не міг устежити за перипетіями останніх придворних пліток, які взялася переказувати Джанала.

Попруга була підрізана, проте обидва лимарі припустили, що таке сталося внаслідок нещасного випадку. А це означало, що їм уже траплялося бачити такі підрізи. Шкіру підкраяла погано закріплена пряжка чи ще щось подібне до неї.

От тільки цього разу це спричинило падіння короля з коня у розпал бою. Чи могло за цим щось критися?

— …як ти гадаєш, Адоліне? — запитала Джанала.

— Безсумнівно, — підтакнув той, слухаючи краєм вуха.

— То ти поговориш із ним?

— Хм?

— Із твоїм батьком. Попросиш, щоби він час від часу дозволяв своїм людям носити що-небудь інше, а не цю жахливо старомодну військову форму?

— Бачиш, у цьому питанні він досить категоричний, — відказав Адолін. — А крім того, не така вже вона й старомодна.

Джанала кинула на нього кислий погляд.

— Ну добре, — визнав той. — Дещо одноманітна.

Як і кожен світлоокий старший офіцер Далінарової армії, Адолін носив простий темно-синій однострій військового крою. Довгий однотонний сюртук — жодних тобі галунів — і штани з цупкої тканини, хоча тепер була мода на жилети, шовкові аксесуари та шарфи. Батьків диґліф «хох лініл» — Холін — досить нав’язливо пишався на грудях і спині, а застібався такий мундир на два ряди срібних ґудзиків — по одному з кожного боку. Просто,