Прокляття рейлі - Вікторія Сурен

Трясця. Навіщо це робиш ти!?

Наші з Люци напружені погляди зустрічаються. Полум’я поглинає одне одного, його підсилює мій буревій, кістками бігає сила, а пазурі магії Люци прагнуть проникнути крізь одяг, розідравши мене зсередини. Яскраві ліхтарики осяюють гострі риси італійського обличчя.

— Ти маг, я рейлі, — ледь хмикаю. — Я з іншого світу.

— Ти не втечеш, — вкотре нагадує Люци. — Це небезпечно. Для твого життя в першу чергу. Маги у світі людей не виживають і навпаки. Це не жарти, а висновки після спроб та невдач.

Я продовжую втомлено усміхатися, перевівши очі вдалину.

— Я не тікаю, Люци. Я танцюю.

З цими словами охоплюю шию Люциліана руками, а тоді кладу підборіддя на його міцне плече, притискаючись до хлопця усім тілом. Вогневик особливо не заперечує, хоча кожен м’яз під костюмом напружується, а серце б’ється втричі гучніше, аніж до цього. Його обидві долоні лягають мені на талію.

— А ще я викликаю ревнощі.

Упіймавши погляд Мірабель, яка танцює з якимось магом, я лише надсилаю їй легкий повітряний цілунок.

— І я справді люблю музику. Навіть таку.

Довкола крутяться маги біля фотоапаратів на високих ніжках. Вони роблять знімки з потужним спалахом, і я б хотіла отримати один із них на пам'ять. Це визначна мить мого життя.

Дивно, що вони мають зачаровані камери, які ідеально передають момент, але відмовляються від телефонів. Соціалізація, бляха... А, може, за межами академії маги таки користуються ними? Ну хоч якимись! Хоча б домашніми на довгому шнурі...

Повіки заплющуються, коли міцніше обіймаю Люци, гріючись під його гарячим та п’янким подихом. Я б хотіла спинити цю мить, щоб втамувати біль від власних слів.

Краще б він перестав вдавати, що йому байдуже, та грубо відштовхнув мене.

Так.