Ерагон - Крістофер Паоліні
— Так, справді смачно, — погодився Ерагон. — Мабуть, на тутешніх землях непогано родить?
— Ні, сонця вистачає лише на вирощування моху та грибів, — відказав гном. — Тронжхейм не виживе без прилеглих долин, тому багато хто з нас воліє жити деінде.
— То існують ще й інші міста гномів? — спитав юнак.
— Їх є кілька, — відповів Орик, глибоко затягуючись. — Тронжхейм — найбільше з них. До того ж, ти бачив тільки нижні рівні міста, а решта давно покинута. Там, нагорі, все давним-давно спорожніло. Тепер гноми ховаються під Тронжхеймом і Фартхен Дуром у гірських печерах та коридорах. Упродовж століть ми прокладали тунель під Горами Беор, тож тепер можемо пройти їх наскрізь, не підіймаючись на поверхню.
— Але ж це марнотратство! — здивувався Ерагон. — Навіщо ж тоді потрібен Тронжхейм?
— Правду кажеш, — кивнув гном. — Утім, місто виконує одну дуже важливу функцію!
— Яку? — поцікавився хлопець.
— У важкі часи воно дає притулок цілому народу, — сказав Орик. — Загалом, таке траплялося тільки тричі за всю історію гномів, але з тих часів ми дбаємо про наше місто.
— Воно справді варте того, — погодився Ерагон.
— Я радий, що ти зрозумів, — посміхнувся гном у відповідь. — На жаль, через кляту імперію, цю красу пощастило бачити небагатьом чужинцям.
— А скільки тут варденів?
— Гномів чи людей?
— Людей, — уточнив Ерагон. — Саме тих, що втекли від імперії.
— Близько чотирьох тисяч, — запихкав димом Орик. — Але це неточне число, бо залишаються тільки ті, які вирішили боротися. Решта ж перебуває під захистом Короля Орина в Сурді.
— Так мало? — здивувався Ерагон. — Та ж тільки одна з королівських армій нараховує близько 16 тисяч, не беручи до уваги ургалів!
Похитавши головою, Ерагон трохи перегодом спитав:
— А чому ваш Орин не бореться з імперією?
— Якби він виступив, — пояснив гном. — Галбаторікс миттю б його переміг. А так Сурду не чіпають, вважаючи це місто законослухняним, і даремно. Більшу частину провізії та зброї вардени отримують саме звідти… Але не сумуй, гноми теж битимуться, коли настане час! І ельфи обіцяли допомогти…
Ерагон неуважно кивнув і подумки звернувся до Сапфіри. З’ясувалося, що зараз вона смакує якоюсь поживою.
— А що це в тебе? — повернувся він до розмови, показуючи на Ориків шолом. — Я бачив такі символи на стінах у Тронжхеймі.
Гном обережно зняв окутий залізом шолом і торкнувся пальцем різьбленого візерунка.
— Це символ мого роду, — пояснив він. — Усі ми ковалі, тож молот і зірки, які ти бачив у місті, завжди були гербом нашого ватажка Коргана. Один рід володарює, а ще дванадцять підкоряються йому. До речі, король Ротгар теж із нашого роду.
Повертаючи тарілки, вони зненацька зустрілися з одним гномом, що гречно вклонився Ерагонові, пробубнівши щось незнайомою мовою.
— Що він сказав? — поцікавився зніяковілий юнак.
— Це ельфійська фраза, якою вітали вершників, — знизав плечима Орик. — Вона означає «срібна рука»… Ну то як, ти повертаєшся до Сапфіри?
— А де тут можна скупатися? — спитав Ерагон. — Мені треба змити дорожній бруд, а ще випрати сорочку… Ця геть забруднена кров’ю, до того ж порвана. Шкода, що в мене немає грошей, аби купити нову…
— Ти хочеш образити короля Ротгара? — з докором озвався гном. — Доки ти у Тронжхєймі, тобі не треба нічого купувати. Заплатиш пізніше, в інший спосіб. Аджихад із королем подбають, в який саме. Ходімо, я покажу тобі, де скупатися, а потім пошукаю для тебе нову сорочку.
Орик повів юнака сходами вниз, аж доки вони не опинилися в підземеллях Тронжхейма. Коридори перейшли у вузькі тунелі, де світилися червоні ліхтарі.
— Це для того, — пояснив гном, — щоб не осліпнути від денного світла, коли виходиш назовні.
Незабаром вони опинилися в кімнатці, двері з якої вели до більшої зали.
— Там у нас басейни. Щітки й мило знайдеш сам, а сорочку я принесу перегодом.
Ерагон подякував і почав роздягатися, почуваючись трохи незатишно в напівтемному підземеллі. Скинувши одяг, він увійшов у двері й опинився в цілковитій темряві. Повільно просуваючись уперед, юнак дійшов до басейну й заліз у воду. Навпомацки знайшов мило та щітку й почав митися. Потім він іще трохи поніжився у теплій воді, бездумно споглядаючи невидиму стелю.
Вийшовши в передпокій, хлопець знайшов чистого рушника, льняну сорочку й штани. Задоволений, він одягнувся й вийшов до тунелю.
Гном уже чекав на нього, попихкуючи люлькою. Вони знову піднялися крученими сходами до Тронжхейма, звідки потрапили в місто-гору. Звідти Ерагон покликав Сапфіру.
— А як ви спілкуєтеся з тими, хто нагорі? — спитав юнак в Орика, доки дракон летів із фортеці.
— Цю проблему ми вирішили дуже давно, — захихотів той. — Хіба ти не помітив сходів, що ведуть із Тронжхейма до фортеці над Ісідар Мітрім? Ми називаємо їх Вол Турін, тобто Нескінченні Сходи. Але щоразу бігати вгору-вниз не дуже зручно, тому ми сигналізуємо ліхтарями. Існує й іще один спосіб, хоча ми дуже рідко ним користуємось. Це великий жолоб, яким спускаються, немов із гори.
— Це що, дуже небезпечно? — посміхнувся Ерагон.
— Навіть не думай скористатися ним! — вигукнув Орик. — Жолоб збудовано для гномів, а /для людини він завузький. Тебе може просто викинути з нього.
Тим часом, залопотівши крилами, неподалік приземлилася Сапфіра. Відчувши дракона, звідусіль почали вилазити гноми. Вони тихо перемовлялися між собою.
— Вам ліпше піти, — стривожився Орик. — Зустрінемось уранці на цьому ж місці.
— А як же я дізнаюся, коли ранок? — здивувався Ерагон, роззираючись підземеллям.
— Я пришлю когось за тобою, — поквапив юнака гном. — А зараз іди!
Знизавши плечима, Ерагон проштовхався крізь юрбу й виліз Сапфірі на спину.
Дракон іще не встиг розправити крила, як з натовпу вискочила стара жінка й схопила Ерагона за ногу. Той спробував був звільнитись, та йому не пощастило. Очі в старої божевільно горіли, а іншою рукою вона притискала до грудей якийсь згорток.
— Чого вам треба? — злякано вигукнув хлопець.
Одним рухом руки жінка відкрила згорток, і звідти з’явилося дитяче личко.
— У неї нема батьків! — сказала вона хрипким голосом. — Благословіть дитинку, великий Арджетламе!
Ерагон запитально глянув на Орика, але той мовчки стояв неподалік.
— Благослови її, Арджетламе, благослови! — не вгавала стара.
Юнак ще ніколи цього не робив і неабияк розгубився. До того ж, будь-яке благословення могло зашкодити дитині.
«Чи можу я взяти на себе таку відповідальність?» — промайнуло Ерагонові в голові.
— Благослови її, Арджетламе, благослови! — свердлив мозок голос жінки.
Нарешті зважившись, юнак почав подумки добирати слова, аж раптом згадав прадавнє закляття. Це було справжнє побажання сили й наснаги. Стягнувши рукавичку, він схилився до жінки, поклав долоню на чоло дитині й урочисто промовив: «Атра гулай ун іліа
