Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.
Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир... коли ж повернеться Фарамир?»
- Доброго вечора, - привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. - А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день...
- Зате ніч буде надто короткою, - мовив Гандальф. - Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку - як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]
Розділ 2 ШЛЯХ ДУНАДАНІВ
Гандальф від'їхав, стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Меррі зі спакованими речами повернувся до Арагорна. Всі речі вмістилися в невеличкому вузлі - адже подорожні торби Меррі та Піна залишилися на Причальному Лузі, і тепер гобіти мали лише кілька корисних речей, які вони підібрали на руїнах Ізенгарду. Хасуфель був уже осідланий, Гімлі з Леголасом чекали поряд, верхи на Ароді.
- Ну ось, нас знову четверо Хранителів, - мовив Арагорн. - Далі ми поїдемо разом, але не самі, як планувалося раніше: ярл теж виступає з нами. Крилате страховисько змусило його діставатися до підгір'я під покровом ночі.
- А потім куди? - спитав Леголас.
- Поки що не знаю. Ярл поїде на загальний збір, котрий відбудеться в Едорасі за чотири доби. Там, на мою думку, він отримає звістку про початок війни й виступить до Мінас-Тіріту. Щодо мене й тих, хто забажає їхати зі мною...
- Я поїду! - вигукнув Леголас.
- І я теж! - відгукнувся гном.
- ...так-от, шлях мій пролягає крізь темряву, хоча кінцева мета - також Мінас-Тіріт. Але дорога мені ще не відома.
- Будь ласка, не загубіть мене, - сказав Меррі. - Я поки що приніс небагато користі, але не хочу пасти задніх! Роханцям тепер буде не до мене, хоч ярл і запрошував погостювати...
- Боюся, що не скоро вам доведеться посидіти біля вогнища в Медусельді, - сказав Арагорн. - Багато мрій зів'яне, так і не розквітнувши, цієї весни... І все ж, Меррі, тобі краще буде залишитись з Теоденом.
Незабаром усі приготувалися до від'їзду: дві дюжини вершників, Гімлі позаду Леголаса, Меррі на луці сідла попереду Арагорна. Загін зірвався з місця, і тупіт кінських копит злякав нічну тишу. Свіжі кургани біля Ізенських бродів залишилися позаду, коли до Теодена підскочив один з вершників ар'єргарду:
- Погоня, володарю! Ми чули шум ще біля броду, а тепер нема сумнівів: хтось мчить за нами - й швидше за нас. [33]
Теоден, не гаючи часу, наказав зупинитися. Роханці розвернули коней і взялися за піки. Арагорн спішився, поставив Меррі на землю і, вихопивши меч з піхов, став біля стремена Теодена. Еомер зі своїм зброєносцем виїхали назустріч чужинцям. «Цікаво, - подумав Меррі, - а що мені робити в бою? Ярлів загін дуже малий, його легко оточити і порубати, а я? Сховаюсь десь у темряві і залишусь один як палець у дикому степу, зовсім не знаючи, куди мені йти? Оце так...»
Меррі зітхнув, про всяк випадок затягнув тугіше пояс і витяг свого маленького меча.
Місяць сховався за хмарами і з'явився знову. Тепер уже всі чули стукіт підків, а незабаром з'явилися й темні постаті. Місяць блищав на списах, але з'ясувати кількість вершників було важко; у всякому разі їх було не менше, ніж роханців.
Підпустивши їх на півсотні кроків, Еомер вигукнув:
- Стій! Стій! Хто іще по землі Рохану?
Невідомі миттєво осадили коней. У напруженій тиші один з прибулих зістрибнув з коня і повільно рушив до роханців. У світлі місяця ледь виднілася його правиця, витягнута в мирному жесті, долонею вперед, але люди ярла все одно схопилися за зброю. За десять кроків невідомий зупинився й мовив гучним голосом:
- Рохан? Ви сказали - Рохан? Ми раді це чути. Ми поспішали здалеку в пошуках цієї землі!
- Ви її вже знайшли, - відповів Еомер. - Володіння Теодена починаються відразу за бродами. Ніхто не має права проїжджати тут без його дозволу. Хто ви? І чому так поспішаєте?
- Я - Хальвард Дунадан, слідопит з півночі. Ми розшукуємо Арагорна, сина Арахорна, бо ми чули, що він у Рохані.
- Я тут! - вигукнув Арагорн, віддав повід Меррі й кинувся обіймати Хальварда.
Меррі зітхнув з полегшенням. Він гадав, що з Сарума-на станеться - підстерегти ярла, коли при ньому лише кілька охоронців. А виходить, що вмирати, захищаючи Теодена, поки що не треба. Меррі сховав меч до піхов і зацікавлено витріщився на дунаданів.
Арагорн звернувся до Теодена, тримаючи Хальварда за руку: [34]
- Все гаразд. Мене розшукали родичі із далекого краю, де я жив. Але чому вони з'явилися і скільки їх, я не знаю.
- Зі мною тридцять чоловік, - сказав Хальвард. - Це усі, кого пощастило зібрати поспіхом, а ще з нами брати Ерлоїр та Еладан. Отримавши твій виклик, ми мчали без зупинок.
- Але я не викликав вас! - здивувався Арагорн. - Думав постійно, особливо останніми днями, але з ким я міг передати виклик? Добре, розберемося пізніше. Зараз, друзі, ми поспішаємо уникнути великої небезпеки. Якщо ярл не заперечує, поїдемо разом?
Звісно, Теоден не заперечував.
- Дуже добре, - сказав він. - Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, володарю мій Арагорне, то три десятки їх - це сила, від кількості не залежна!
Вони знову вирушили в дорогу. Хальвард та сини Ел-ронда тепер їхали пліч-о-пліч з Арагорном, і, коли вони розповіли йому останні новини з півдня та півночі, Елроїр мовив:
- Батько велів переказати: «Часу обмаль, якщо бажаєш встигнути, згадай про Стежину Мерців».
- Мені завжди не вистачало часу, - відказав Арагорн, - але такого поспіху, щоб я відважився ступити на цю стежку, ще
