Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак

Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я — Айя Софію, оточену, наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету, зачудування сонячно-блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук — у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому, — пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.

Раптом щось відволікло Гайдука від архітектурно-духовних спогадів, його увагу привернула група людей, що посувалася назустріч. Кілька латиноамериканців у зелених уніформах без знаків розрізнення з важкими кобурами при правому боці й пістолетами-кулеметами М36К на грудях здивовано роздивлялися на всі боки (новачки, але як дісталися вони через океан?); за ними, пильно дивлячись навсібіч, йшли охоронці в чорних крислатих техаських капелюхах з автоматами в руках.

— Oro, — сказав Щепотін з повагою, збочуючи вправо, щоб звільнити шлях цим озброєним людям, які нікому не збиралися поступатися дорогою. Охоронці Гайдука напружилися і прикрили його на всяк випадок. Микита Іваненко йшов попереду Гайдука, витягнувши пістолет-кулемет Мікро TAR-22, подарований Невінчаним; Микиті не сподобалися молодики, що крокували назустріч.

Лише на якусь коротку мить, коли обидві групи порівнялися, Гайдук побачив невисокого огрядного чоловіка, якого щільно оточували озброєні люди. Охоронюваний об'єкт. Якийсь черговий латиноамериканський VIP. Гайдуку здалося знайомим обличчя цієї людини, але він відігнав цю абсурдну думку: можливо, бачив колись цю товсту пику на сайті журналу «Newsweek» чи це був один із замовників української зброї з Латинської Америки і Гайдук випадково зустрів його на якомусь прийнятті у Вашингтоні?

Дійшовши до кінця вулиці Істікляль, вони повернулися до «Шевроле-еко» й рушили до району, де мешкав Щепотін. Охоронців і Микиту розмістили у великій вітальні квартири Щепотіна, а Гайдук з полковником сиділи в тісній кухні, згадуючи минуле. Щепотін жив один — дітей не було, а дружина померла від Чорного Мору; нарікав, що пенсії жодної не отримує, хоч вірою і правдою служив державі, а від продажу килимів заробіток мізерний — кому потрібні дорогі перські килими в цей час? Беруть тільки дешеві, китайські; поліція за ним пильно приглядає, хоч він і отримав турецьке громадянство. Генеральне консульство не працює, хоч українців тут дуже багато. Так за розмовою випили пляшку дотемрявної горілки «Древньокиївська», а Гайдук все не міг пригадати — хто та людина, яку випадково зустрів на вулиці Істікляль.

Вранці, коли Гайдук голився, почув радіоновини Стамбула англійською мовою й вибіг до вітальні, де одягалися його охоронці:

«Сьогодні вночі в готелі «Pera Palace» стався розбійний напад на кімнату номер 414. Вбито сорокарічного англійського бізнесмена та його турецьку супутницю й пограбовано речі загиблого. Кімната-музей Агати Крісті номер 411 не постраждала. Поліція проводить розслідування».

— Звичайна історія, — зітхнув Щепотін, опухлий після вчорашніх посиденьок. — Стамбул став бандитським містом. Живеш і не знаєш, що тебе чекає.

… Тільки коли «черепаха» злетіла в повітря над Стамбулом — містом, що сірими кристалами щільно поставлених будинків, опуклостями константинопольських соборів і вертикальними баштами мінаретів ліпилося ластівчиним гніздом до останніх узвиш Європи, — Гайдук згадав обличчя VІР-персони, зустрінутої ввечері на вулиці Істікляль:

Це був Іван Оврамович Крейда.

Біля «черепахи» Гайдука вже чекали китайські члени делегації; пілот Крук у новенькому мундирі капітана РОК привітав генерал-полковника перед трапом і доповів, що борт 002 готовий до подорожі. Стояв теплий весняний ранок, перше світло якого несміливо проривалося крізь пласти хмар, гнаних висотними вітрами. Настрій Гайдука, незважаючи на китайський ультиматум, був також весняно-піднесений; він з нетерпінням чекав зустрічі з Олею: під час учорашньої радіорозмови вона сказала, що має великодній сюрприз для нього і приготує урочистий обід на честь його повернення.

Незважаючи на те, що аеропорт імені Ататюрка, колись переповнений натовпами пасажирів, стояв по-зимовому порожній і занедбаний, наче ще тривала війна, в терміналах спали бездомні жебраки, а літаків майже не було на стоянках, Гайдука сповнювало хвилююче відчуття закінчення Великої Темряви, початку нового, ще не відомого, але радісного часу. Йому здалося, що невидимий суддя історії вже підняв руку зі стартовим пістолетом: ось-ось мала початися нова Велика Гра, новий забіг народів і держав, призом якого буде відродження, воскресіння з мертвих. «Що трапилось? — подумав він. — Звідки така щеняча ейфорія?» І зрозумів: Оля. Вся справа в ній. Він смертельно скучив за нею.

Гайдук тепло попрощався зі Щепотіним, подумавши, що, можливо, бачить його востаннє, і, пообіцявши полковнику відновити роботу військового аташату, зайняв місце позаду Крука, поряд з мером Янь Дун'юе. Мер, який чудово володів українською і російською мовами, впівголоса почав ділитися з Гайдуком своїми враженнями від поїздки.

— Повірте, пане генерале, я шокований поведінкою маршала і розповім про це членам китайської громади в Києві. У вашій особі він образив усю країну… Вчора ввечері я зустрічався з генералом Лю Ці, був у нього вдома — він дуже мила людина, — і він розповів мені, що маршал Чжан Цзюн має, так би мовити, особисті причини… не… до… люб… — заплутався у складному слові мер.

— Недолюблювати, — допоміг Гайдук.

— Недолюблювати українців, — ввічливо посміхнувся Янь Дун'юе, хоча очі його були сумні. — Він народився в Чель Ябіні… колишньому російському місті…

— Челябінську, — здогадався Гайдук.

— Так, у Чель… ябінську. Мати — китаянка, батько — українець, Іван. Так