Година Бика - Іван Антонович Єфремов
— Як вийшла.
— Масовий гіпноз! — здогадався інженер. — У нас його застосовують для громадського каяття. Біологи розробили спеціальний апарат у вигляді змії. Поєднання музики, ритмічних рухів і світлового гіпнозу.
— У нас є багато людей з вродженими здібностями. Підсилюючи їх особливим плануванням, люди стають лікарями, але ось я не стала лікарем. Непотрібний історикові хист раптом згодився…
Віддалік почулася чиясь хода. Інженер зник за постаментом, а Родіс повільно рушила навколо стародавнього пам’ятника, намагаючись зрозуміти почуття народу Ян-Ях, який жив тисячоліття тому. Чотири воєдино злиті чоловічі постаті гігантських розмірів. «Всемогутньому часові», — прочитала Родіс величезні золоті знаки на круглому п’єдесталі. Обличчям до відкритого простору, звідки сходились тісні вулиці, що піднімалися з міста, стояв, розставивши ноги, кам’яний велетень з байдужим, німим виразом обличчя. Обома руками він тримав широкий щит з написом, через верхній край якого перегиналась змія тормансіанської породи із стиснутою з боків головою. У відкритій пащі стирчали отруйні зуби. «Хто потривожить могилу Часу, буде вкушений розбудженим змієм», — промовляв напис на щиті. З правого боку, приховуючи усмішкою зле потайне знання, Час у своїй другій подобі пропускає під простягнутою рукою чергу безликих людей, які виходили з-під п’єдесталу. На другому боці той же гігант, жорстоко розтягнувши широкого рота і роздувши ніздрі приплюсну-того носа, обрушував товстий, оббитий цвяхами дрюк на тих, хто обійшов сектор п’єдесталу. Люди корчилися, захищаючи обличчя і голови, падали на коліна, звиваючись, розкриваючи чорніючі роти у застиглих криках страждання. Там, де зброя вже не сягала, люди падали в провалля, закрите ледь помітною решіткою.
Четвертий бік пам’ятника, повернутий до храму, був облямований доріжкою із скла того ж кольору, що й камінь пам’ятника. Тут четверте обличчя велета осявала усмішка, сумовита, сповнена розради і дивного торжества. З ласкавою обережністю він схилявся над юрмою молодих чоловіків І жінок а красивими й дужими тілами, що рвалися до нього. Вони тяглися до гіганта, а він ніби гладив долонею ниву піднятих до нього рук і перехиляв широку чашу на звернені до нього з надією і радістю обличчя.
Тиха й зосереджена, Фай Родіс повернулась до своїх відрізаних від усього світу апартаментів І зв’язалася по СДФ з Евізою, змалювавши їй розташування нового помешкання. Евіза під’єднала Вір Норіна, і Родіс заспокоїлася, що її вигнання не відбилося на товаришах. Очевидно, невдоволення Чойо Чагаса було спрямоване тільки проти неї.
Зараз у Родіс не було нікого дорожчого за Чеді, Евізу в Вір Норіна, загублених у величезній столиці. За Чеді Родіс боялася найбільше. Перебуваючи серед найневихованішої і найнедисциплінованішої частини населення, Чеді не могла розрахувати всі мотиви їхніх вчинків. Але Евіза запевняла, що у Чеді все добре й вона назбирала багато цікавих спостережень. І Родів спокійно заснула на новому місці, не звертаючи уваги на безперервне потріскування дерев’яних балок і мостин. У безпросвітній темряві, неначе старовинна лампадка, горів крихітний вогник СДФ; негайно зніме тривогу, якщо з’явиться непроханий гість чи зміниться хімічний склад повітряна домовлений час Родіс вдяглася по-тормансіанськи — у широкі штани, блузу з гладенької чорної матерії і тверді черевики. Замість ліхтаря Родіс наділа діадему, яка автоматично вмикалась у темряві, і натиснула носком у заглиблення стіни. Перш ніж ступити у відкритий отвір, вона встановила СДФ у першій кімнаті на автоматичне ввімкнення поля. Убезпечивши своє житло від нежданих гостей, Родіс засунула за собою стінну плиту.
У кінці перших сходів иа неї чекали Таель і архітектор. Знайомство почалось, як завжди, з довгого погляду й уривчастих, ніби ненароком сказаних слів. І не дивно — сором’язливому малорослому архітекторові, який звик до нечемності сановників і брутальності зовнішнього світу, Родіс, що спускалася сходами у світлоносній діадемі, видалася богинею. Таель тільки усміхнувся, пригадуючи своє власне потрясіння від першої зустрічі з Родіс. Зигзагоподібний спуск привів до галереї, яка кільцем аркад оточувала центральну валу з низьким склепінням. Кам’яні лави ховались у нішах між аркадами. Архітектор підвів своїх супутників до тієї з них, де стояли новенький стіл і масивний циліндр із стовпчиком подвійного ліхтаря, увімкнув його. Сильне червонясте світло залило підземелля. Архітектор трохи відступив назад, вклонився і назвав себе.
— Гах Ду-ден, або Гахден.
Він розстелив зведені креслення підземель Храму Часу, і Ро-діс вразили їхні розміри. Два яруси переходів і галерей, пронизуючи ґрунт, розбігались в усі напрямки, викидаючи шість довгих рукавів за межі саду і стіни.
— Ось ця галерея виходить під статуєю Часу, — пояснив архітектор, — але ми залишили її зачиненою, там надто багатолюдне місце. Хід номер п’ять, ліворуч від неї, один із найзручніших. Він закінчується в старому павільйоні, зайнятому зараз електричними трансформаторами високої напруги, куди ми, «джи», маємо вільний доступ. Ще кращий четвертий хід, заглиблений у товщу скелі на схилі гори, там, на виступі, стоїть старий будинок хімічної лабораторії імені Зет Уга. З підвалу лабораторії опускається вертикальний колодязь, доступний усім, хто посвячений у таємницю храму. Інші ходи йдуть у відкриті місця, якщо ними часто користуватися, вони можуть бути виявлені, але на випадок втечі згодяться.
— Зет Уг — один із членів Ради Чотирьох? — запитала Родіс. — Я не знала, що він учений-хімік.
— Зовсім ні! — засміявся архітектор. — У нас будь-який інститут, театр, завод можуть бути названі іменами великих, котрі не мають ніякого відношення ні до науки, ні до мистецтва, взагалі ні до чого, крім влади.
— Такий звичай, — ніби вибачаючись, потвердив Таель.
— І я зможу бачитися з людьми у цій залі? — Родіс оглянула просторе підземелля.
— Я гадаю, що напасникам тут буде зручно оточити нас. Ходімо до Святилища Трьох Кроків, воно на другому ярусі.
Підземелля другого горизонту виявились просторішими. Де-не-де в них збереглися меблі, виготовлені з чорного дерева або з крихкого чавуну, який широко використовувався на планеті, де не вистачало чистих металів. На речах лежав тонкий шар пилюки. Ретельно відполіровані стіни вкривав твердий склоподібний матеріал. Під ним збереглися фрески, мальовані на блискучому чорному тлі двома улюбленими фарбами Торманса — червоною і канарково-жовтою. Комбінація двох кольорів робила зображення грубуватими, водночас надаючи їм первісної дикості й сили. Родіс, мимоволі притишуючи ходу, захоплено розглядала творіння стародавніх художників Ян-Ях. Таель і Гахден не звертали на стінні розписи ніякої уваги.
Наскільки могла судити Родіс, фрески виражали неминучий прихід людини до смерті за невмолимою течією часу.
Правобіч галереї почуття життя повільно зростали від безтурботної дитячої гри до досвідченої зрілості й згасали в старості, у спалаху відчаю, за яким ішов раптовий обрив у смерть. Він виражався прямовисною лінією, яка обрізала все, що підходило до неї. За цією гранню була тільки чорнота. На
