Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов

Лецвіт пройшов на середину майстерні. Коли він побачив полотна Пуар’є, його погляд спалахнув лихим вогнем, вуста злегка стислися. Та Лецвіт усе ж таки опанував себе й, проковтнувши клубок у горлі, виголосив:

— Аж самому тепер дивно, чого це я їх так лаяв! Загалом я не маю нічого проти твого живопису.

Якусь мить Пуар’є дивився в порожнечу. Він збирався з духом.

— Я теж, — промовив він нарешті. — Про твої картини я теж не думав так погано, як казав.

Після цих признань обидва ніяково замовкли. Лулетта Бамбен, яка саме нагодилася до майстерні й побачила Лецвіта, аж заклякла від подиву.

— Здорова! — мовив гість, цілуючи її. — Ми тільки на тебе й чекали, щоб іти.

Узявшись попідруки, — Лулетта між двох колишніх ворогів, — усі троє вирушили на вулицю Святого Вінсента. Пуар’є йшов сумний; його гризла думка: чи не важить він оце своєю гідністю? Але товариші радісно й гучно привітали їхнє замирення, і вечірка тривала до пізньої ночі.

У наступні дні газети так само приділяли багато уваги Лецвітовим картинам. Інтерес громадськості був невтолимий, і більшість газет люди розкуповували до останнього примірника. З цього приводу одна з них зауважила, що від часів визволення жодна політична подія не викликала такої цікавості серед широких мас французів. Лецвітові за допомогою друзів та завдяки різним хитрощам ще тиждень вдавалось уникати журналістів. Та, зацькований, зраджений жінкою, яка в нього прибирала, він таки капітулював і прийняв журналістів у себе в майстерні. Його безліч разів фотографували і сяк і так, він виглядав далеко не блискуче й не знав, що відповідати на більшість із поставлених йому запитань: «Як ви працюєте? Що думаєте про живопис? Який вплив справить ваша творчість на живопис узагалі?» І ще десятки таких самих запитань, як оці. Поки він отак страждав, одна американська журналістка поцупила його зубну щітку й ґудзика від комірця, щоб повезти їх з собою до Нового Світу на згадку. Зарубіжна преса — спершу вона зустріла була Лецвіта з недовірою — теж зчинила довкола його поживного живопису неабиякий галас. «Чікаго геральд» за великі кошти відрядила до Парижа групу вчених, щоб ті вивчили Лецвітів живопис і визначили природу фізичних та хімічних чинників його поживних якостей. Вчені ретельно дослідили багато картин, узяли проби, поробили всілякі аналізи, але не знайшли нічого такого, чого б не було в картинах решти художників. Мистецтвознавці досягли не більше, ніж учені. Критики вивчали Лецвітів живопис прискіпливо і зі знанням справи, проте все, що вони писали, однаковою мірою стосувалося й картин багатьох інших художників, живопис яких не мав поживних властивостей. Це явище заскочило їх так зненацька, що отого зрозумілого й зручного, до якого вони звикли, тепер було не досить, аби засвідчити їхню обізнаність, а це ж бо чи не єдина мета будь-якої критики. Зрештою, не всі вони були прихильники Лецвіта. Декотрі критики ставилися до нього аж надто суворо, розцінюючи поживні якості його картин як явище досить курйозне — щось на зразок ярмаркового атракціону, те, що не має і не може мати нічого спільного з живописом.

З перших-таки днів Лецвіт постановив собі більш не читати статей про себе. І правильно зробив, бо те читання забирало багато часу й не давало працювати, а він ще ніколи не відчував такого творчого піднесення. Гучна слава майже нічого не змінила в його житті. Він знов усамітнився в майстерні, нових знайомств не заводив і від ранку до вечора (крім двох днів посту на тиждень, яких він суворо дотримувався) працював. Іноді до нього забігав на часинку хтось із друзів, щоб подивитись, як він пише картини, й повчитись. Вони дивувалися зі спокою і врівноваженості Лецвіта серед галасу, який здійнявся навколо його живопису. «Зрештою, — відповідав він, — зі мною нічого не сталося». Він казав це від щирого серця, але й сам помилявся. Бувало, він задивлявся на свої картини з щемкою тривогою, яка майже щоразу переходила в докори сумління. Він думав про ту могутню життєдайну силу, яка була прихована в його картинах і від якої ніхто не мав користі. Хист створювати поживні картини, здавалося, лягав на нього все тяжчим і тяжчим обов’язком, він почувався відповідальним за своє дивовижне обдарування. На вулиці, коли він здибував, бувало, немічне, виснажене маля, ці думки знов і знов починали нуртувати йому в голові. Одного разу Лецвіт вирішив відвідати директора сусідньої школи й подарувати йому одне зі своїх полотен, щоб допомогти харчувати учнів. Відтоді щотижня він прилаштовував отак по дві-три картини в школах свого кварталу. І невдовзі в майстерні у нього лишилося їх усього чотири. Але потреба в грошах змусила його продати ще одну. Торговець, що придбав картину, дав за неї шість мільйонів, а щоб облагодити справу якомога пристойніше, запропонував обмінятися розписками, позначеними заднім числом. У тих розписках ціна за картину значилася п’ятнадцять тисяч франків. Лецвіт на цю пропозицію, звісно, пристав.

Щодо Гермеса, то він був страшенно задоволений усім цим розголосом. Адже торговець, не виклавши й щербатого су, мав тепер славу і прибуток. У його крамниці не переводилися відвідувачі. Крім «Дівчинки в жовтому», яка красувалась у вітрині й перед якою не переставали купчитися на тротуарі люди, в самій галереї було виставлено ще одного Лецвіта, до речі, намертво закріпленого на карнизі. Але добірне товариство й вершки паризького чорного ринку мали доступ до Гермесового помешкання, де він демонстрував свою колекцію Лецвітових полотен. Замість чаю його дружина пропонувала гостям скуштувати котрийсь із портретів чи пейзажів. І не переставали вихваляти Гермеса. А той пишався славою першовідкривача. Газети називали його Волларом[57] наших днів, стверджували, нібито він брав участь у русі Опору, а що торговець того не заперечував, то його нагородили якимсь там хрестом. Тим часом небачений бум довкола Лецвітових картин тривав. Ціни зростали невпинно, на мільйон за тиждень, ходили чутки про те, що найкращі картини зрештою коштуватимуть по сотні мільйонів. Це справило враження на біржові кола в Америці, і становище