Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Робиться це так. Зустрічаєш незнайомця. Хочеш його переконати, що ти хтось інший, ніж насправді. Ти не переконуєш: ти підкидаєш крихти. Вказівки приховані в твоїй поведінці, в мові, в ритмі фраз, у тому, як ти тримаєш голову, в погляді, а можливо, в униканні погляду, в тому, як ти рухаєшся, як ставишся до інших людей, а якщо вдасться, в одязі, і якщо це можливо, у поведінці спільників. Слова мають пролунати насамкінець, слова мають лише підтвердити знання, уже очевидні деінде. Зрештою, спершу ти мусиш заперечувати, нехай зацікавиться і сам розпитає.
— Ви розповідаєте про мистецтво зводити.
— Брехня і брехня, як не дивися. Я в цьому вправна — це мені вдається так легко, майже не замислюючись, так природно… От і загадка, пане Бенедикте: природна брехня. Брехня від глибини душі! Будь-хто, будь-де, будь-коли — а я вже пропоную йому таємницю, опускаю очі, або власне палко споглядаю йому в очі, мені ламається голос, входить Ґріша зі знайомим, я вся зашарілася, або насилу стримую сльози, або тремчу від нервів, або раптом мовчазна, або театрально радісна, або мертво бліда від жаху. Чому? Якийсь план? Чи Бунцвай так мені велів? Можливо, то його клієнт? Ні. Я брешу, бо хочу, бо мені подобається, бо можу. Чому ведмежатники повертаються до фаху, ризикуючи звікувати за ґратами, хоча спокійно могли б постаріти, ставши рантьє? Бо в тому одному вони виняткові, в тому кращі: в зламуванні сейфів.
… Тож саме так покотилася справа зі штабс-капітаном Дмітрієм Сєвастьяновічем Аллою. Він заходив до «Тропікалю» не надто часто, зазвичай у компанії офіцерів, я навіть не знала його імені: от, ще один красень-росіянин у мундирі. Але, чи то ми розминулися якось у залі, чи то біля входу він підняв мені впущену рукавичку, чи то вогню подав — не пам’ятаю часу й місця, — був момент, була зустріч, і був відрух з мого боку: брехня. Я ще нічого не сказала, я збрехала без слів. Алла повірив.
… Я знала про це, бо він потім стежив за мною поглядом, шукав очей. Коли я йшла якось по вулиці з паном Бунцваєм, він вклонився й зупинився, щоб поговорити з Ґрішею, а дивився на мене, — я увесь час мовчала, дивилася у землю, пальцями стискала рукав Ґрішиного пальта. Чи помітив це капітан? Мабуть. Потім приходить кельнер, каже, що росіянин у мундирі шукає мене за описом: чи така тут працює, може вона коханка власника? Що сказати, питає. Та кажи правду! Дмітрій сам собі розповів решту.
… Не знаю, чи чекав він мене, чи трапилося це випадково, — виходжу я вранці з хмародера, а капітан власне висідає з дрожок. Куди панна прямує, підвеземо, прошу, прошу. І їдемо. Я переполошилася. Бовкаю незґрабні французькі слівця. Капітан схвильований. Чи той страшний Бунцвай вас ув’язнив? Чи він має на вас якісь боргові розписки? А що на це ваші батьки? Чи можу я вам допомогти? Я звичайно заперечую. У пана Бунцвая золоте серце. Будь ласка, залиште мені в спокої! І вистрибую з тих дрожок. Бідний Дмітрій був уже твердо переконаний, що оце Бог умістив на його шляху невинне дівча, яке потерпає від старого розпусника. Це почесна необхідність — і яке ж задоволення для шляхетної душі! — рятувати беззахисну од лиходія. Чим Дмітрій завинив переді мною? Навіщо я це робила? Але ви слушно сказали: немає ніяких «навіщо», для гри немає жодних мотивів, окрім гри.
… Так ото я собі бавилася брехнею і правдою. Скільки було подібних Дмітрієв Сєвястьяновічей? Ангели знають, якщо рахували: я — ні. Мене не хвилювало, коли одні зникали з обрію, бо завжди з’являться нові. Алла, зрештою, також зник десь на кілька тижнів, може, виїхав куди за межі Варшави з наказом. Раніше він ще слав палкі листи, заклинання й обіцянки на гарнізонному папері. На жоден лист я не відповіла. Аж спускаюся якось увечері з покоїв, — я вже мала власні покої на другому поверсі, разом із Маріолькою, — і бачу, що старший кельнер подає мені панічні знаки. Що відбувається? Жени, панно, до пана шефа, каже, через тебе жахливий скандал. У службовій частині приміщення, під дверима кабінету Бунцвая, стоїть персонал, підслуховує. Проганяю усіх. Слухаю сама. Крики російською, моє ім’я, голос Ґріші й другий, якого я не впізнала, але щось мене зачепило, входжу. Бунцвай за тим своїм письмовим столом-фортецею, увесь червоний на лиці, втиснутий у крісло, наче під невидимою брилою вагою в центнер, а через стіл перехилився штабс-капітан Алла, розмахуючи револьвером і стукаючи кулаком по стільниці. Збирайтеся, панно, гукає він, побачивши мене, кінець сваволі цього пацюка, цього ватага усієї розбійницької банди, вийдете сьогодні звідси, панно, вільною! Ґріша тільки на мене позирає, але так, що йому ледь очі не луснуть від зусилля, надутий, як ропуха, ловить повітря крізь зуби, стиснув щелепи, щоб зупинити виверження фурії, а я знала, що таке Бунцваєві фурії: якось, виявивши зрадника, він схопив декоративну пальму разом із вазоном і так довго товк рослиною запроданця, поки у нього в руках не залишився лише голий стовбур, а на чолі побитого — купа землі та глиняних друзок; іншого разу Ґріша хотів викинути когось крізь вікно, нещасний не долетів, вистромившись до половини, упав на залишки розбитого скла й кишки собі посік дуже бридко; а ще іншого разу гнався Ґріша за пащекуватим кухарчуком із товкачем у руках два квартали, поки не задихався донезмоги, — а тепер сидить, тільки й дивиться, дивиться, дивиться, а я відчуваю, що ноги піді мною підгинаються, і не через наґан у
