Капітула Дюни - Френк Херберт
Дивилися одна на одну, розуміючи, що поділяють схожу думку. «Це не конфронтація, бо кожна з нас хоче спілкуватися з іншою».
— Я ввійшла між вас взамін за те, що ви можете дати мені, — тихим голосом сказала Мурбелла. — Та ти хочеш знати, чи зможу я колись діяти всупереч цьому зобов’язанню?
— А зможеш?
— Так само, як і ти, коли цього вимагали б обставини.
— Не думаєш, що колись пошкодуєш через своє рішення?
— Звичайно, пошкодую! — Що в біса за дурне питання? Люди завжди шкодують. Мурбелла сказала це.
— Це лише підтверджує твою щирість із собою. Нам подобається, що ти не здіймаєш над своїм кораблем прапорів фальшивих кольорів.
— А ви маєте й фальшиві?
— Авжеж.
— То мусите мати й способи викоренити їх.
— Це за нас робить Агонія. Фальш не проходить крізь прянощі.
Одраде відчула, що пульс Мурбелли прискорився.
— І не вимагатимете, щоб я відмовилася від Дункана? — Дуже гостро.
— Ваш зв’язок створює труднощі, але це твої труднощі.
— Це такий спосіб попросити мене покинути його?
— Прийняти таку можливість, і це все.
— Я не можу.
— Не станеш?
— Маю на увазі те, що кажу. Я нездатна це зробити.
— А якби хтось показав тобі як?
Мурбелла довго вдивлялася Одраде в очі, тоді заговорила:
— Я ледь не сказала, що це мене звільнило б… але…
— Так?
— Я не можу бути вільною, доки він пов’язаний зі мною.
— То ти відрікаєшся від звичаїв Всечесних Матрон?
— Відрікаюся? Це неналежне слово. Я просто переросла своїх колишніх Сестер.
— Колишніх Сестер?
— Вони й досі мої Сестри, але це Сестри з дитинства. Про частину з них у мене теплі спогади, декого дуже не люблю. Це товаришки з гри, яка більше мене не цікавить.
— Таке рішення тебе вдовольняє?
— А ти вдоволена, Мати Настоятелько?
Одраде сплеснула в долоні, не стримуючи піднесення. Як швидко Мурбелла оволоділа ударами у відповідь Бене Ґессерит!
— Вдоволена? Що за пекельно мертве слово!
Коли Одраде говорила, Мурбелла відчула, що вона, немов уві сні, переноситься на край прірви, неспроможна прокинутися й втриматися від стрибка. Шлунок болів від таємної порожнечі, а наступні слова Одраде долинали наче здалеку:
— Бене Ґессерит — це все для Превелебної Матері. Ти ніколи не зможеш цього забути.
Відчуття сну розвіялося так само швидко, як і з’явилося. Наступні слова Матері Настоятельки були холодними і нагальними:
— Готуйся до серйознішого навчання.
«Доки не зустрінешся з Агонією — щоб жити чи вмерти».
Одраде здійняла погляд на комунікатори під стелею.
— Пришліть сюди Шіану. Вона негайно починає роботу зі своєю новою вчителькою.
— То ви збираєтесь це зробити! Працюватимете над цією дитиною.
— Думай про нього як про башара Теґа, — сказала Одраде. — Це допомагає. — «І ми не даємо тобі часу на обдумування».
— Я не противилася Дункану і не можу сперечатися з тобою.
— Не сперечайся навіть сама з собою, Мурбелло. Це марно. Теґ був моїм батьком, а я однаково мушу це зробити.
Аж до цієї миті Мурбелла не усвідомлювала сили, що приховувалася за давнішим твердженням Одраде. «Бене Ґессерит — це все для Превелебної Матері. Великий Дуре, оборони мене! Так буде і зі мною?»
***
Ми свідки минущої фази вічності. Відбуваються важливі речі, але деякі люди ніколи їх не помічають. Трапляються інциденти. Ти не можеш бути присутнім при всіх випадках. Тож покладаєшся на звіти і залежиш від них. А люди закриваються в собі, відгороджуючи свій розум від світу. Що доброго у звітах? Історія в колонках новин? Новин, попередньо відібраних на редакційних нарадах, перетравлених і вивергнутих, повних упереджень? Звіти, яких ти потребуєш, рідко походять від тих, хто творить історію. Щоденники, мемуари й автобіографії є суб’єктивними формами особливого самовиправдання. Архіви напхані таким підозрілим фаршем.
Дарві Одраде
Діставшись бар’єра в кінці коридору, Скителі помітив хвилювання вартових та інших. Саме поспішний людський рух, та ще й так рано, привернув його увагу і притяг до бар’єра. Ось пройшла ця сукійська докторка, Джаланту. Знав докторку, відколи Одраде прислала її до нього, «бо в тебе хворий вигляд». «Чергова Превелебна Мати, що має шпигувати за мною!»
«Ах, дитя Мурбелли! Тому ця заметня довкола і сукійка».
Та хто такі ці всі інші? Так багато бене-ґессеритських накидок він ніколи досі не бачив. Не тільки аколітки. Серед тих, хто метушився далі по коридору, переважали Превелебні Матері. Вони нагадали йому великих птахів-стерв’ятників. Нарешті вийшла аколітка, несучи на руках дитину. Дуже таємничо. «Якби ж я мав доступ до Кораблесистеми!»
Він сперся об стіну і чекав, але всі позникали в різних люках і дверях. Він знав, куди вела частина з них, решта зоставалися загадкою.
На Святого Пророка! От Мати Настоятелька власною персоною. Вступила у ширші двері, через які вже зайшла більшість присутніх.
Нема сенсу питати Одраде, коли він знову з нею побачиться. Тепер вона тримала його у своїй пастці.
«Пророк тут і в повіндських руках!»
Ніхто більше в коридорі не з’являвся, тож Скителі повернувся до свого помешкання. Ідентифікаційний монітор на дверях замерехтів при його проході, та він змусив себе не дивитися туди. «ID — це ключ». З його знаннями цей ґандж у системі керування іксіанським кораблем манив, наче сирена.
«Коли ворухнусь, дадуть мені обмаль часу».
Було б відчайдушно використати корабель та його вміст як заручників. Секунди, впродовж яких можна досягти успіху. Хтозна, які фальшиві панелі могли тут бути вбудовані, скільки таємних люків, звідки ті страхітливі жінки могли кинутися на нього. Він не сміє розпочати цю гру, доки не вичерпані всі інші можливості. Надто ж тепер… після повернення Пророка.
«Підступні відьми. Що ще змінили на цьому кораблі? Тривожна думка. Чи мої відомості досі актуальні?»
Присутність Скителі за бар’єром не уникла уваги Одраде, та вона мала інші нагальні справи. Мурбеллині злоги (вона любила цей стародавній термін) почалися в належний час. Одраде хотіла, щоб ця подія відволікла Айдаго, доки Шіана намагатиметься повернути пам’ять башара. Думки про Мурбеллу часто відволікали Айдаго. А Мурбелла, вочевидь, не могла бути з ним тут, принаймні не зараз.
У його присутності Одраде зберігала обачну чуйність. Врешті-решт, він був ментатом.
Вона знову застала його за консоллю. Вийшовши зі спускового пандуса до коридору, що вів до його помешкання, вона почула клацання реле і
