Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

— Особливо якщо є емоційний контакт, — сказала Анжела, і Влад кивнув, перш ніж упізнав свою ж фразу, колись сказану Анжелі під час «теоретичної бесіди».

— Господи, — сказала Анжела з солодкою тугою. — Господи, Боже мій… Ти тільки подумай, які гроші. Які колосальні бабки. Це вже не багатство навіть, ця інша якість… Це — володар світу.

— Це лише магнат, — сказав Влад. — Монополіст… І ці гроші можна було б витратити значно…

Він запнувся. Він пригадав скляний палац, субмарину, русалок і рибу із шестірнями в пластиковому череві.

— Це було прекрасно, — мрійливо сказала Анжела.

Влад мовчав, дивився в темну стелю. Тепер він шкодував, що дав себе вмовити і погодився на цю поїздку. У світі, де підводний палац з русалками стає реальністю, багато речей змінюють свій сенс…

— А деяким людям нічого їсти. Немає грошей, щоб вилікувати дитину…

— Палац від цього не погіршає, — так само мрійливо промовила Анжела. — Втім…

Вона замовкла.

— Що — втім?

— Нічого, — відрізала, зітхнувши. — Завтра поговоримо.

* * *

«Привіт, друзяко.

Про всяк випадок дам тобі електронну адресу однієї гарної людини, його звуть Захар Богорад, він приватний детектив. Певна річ, тобі його послуги не знадобляться ніколи (я дуже на це сподіваюся!), але адреса не зашкодить. Коли що — поясниш йому, що ти моя давня знайома. Я йому цілком довіряю. Це, мабуть, друга людина, окрім тебе, хто знає про мене правду…

Пробач, немає часу писати докладно. Цілуй хлопців.

Квітень».

* * *

Вона ходила по кімнаті — туди-сюди, як командир перед строєм. Поли шовкового халата — довгого, яскравого, у жовто-рожевих розводах — розвівалися, наче прапори.

— Чого ти хочеш? — тихо запитав Влад. — Влади?

— Справедливості, — заперечила Анжела. — Вчора ми говорили з ним про наше дитинство. Тобі ж бо цього не зрозуміти, тебе любляча мати виховала, хоч і прийомна… Отож. Він готовий профінансувати програму допомоги безпритульним дітям. Він і без того постійно щось проплачує — клініки, інститути, медичні дослідження… Він добродійник, у його становищі інакше не можна. Він іще не знає… Але знайомство зі мною змінить усе його життя. Та й безліч життів змінить на краще.

— Чиїх?

— Людських. Дитячих. Сироти, котрі нидіють у притулках, хлопчаки, які ночують під парканами, дівчатка, що їх ґвалтують вітчими по середах і неділях. Послухай і не відвертай писка. Люди наповнюють світ генделиками імені себе коханого, комп’ютерами імені себе коханого, іграшками імені себе… Ми з тобою влаштуємо мережу дитячих будинків «Гран-Грем». З висококласним персоналом. Із лікарями й педагогами. З бездоганною освітою. Так, щоб ці дітлахи, коли виростуть, увійшли до еліти. Щоб вони формували цю еліту. Сироти, безпритульники. Як?

— Хочеш увійти в історію?

— Можливо, — Анжела підняла підборіддя. — Так, я хочу дещо означати. Хочу, аби за моїм ім’ям щось стояло. Щоб у звичайного обивателя, який прочитав у газеті «Анжела Стах», відразу виникала ціла купа асоціацій. Як от кажуть — «Влад Палій», а чують — «Гран-Грем, наклади, гроші, слава»… Тільки це ненадовго. Мине з десяток років, і про тебе пам’ятатимуть тільки бібліотекарки. Напевно.

— Ти мені заздриш? — здивувався Влад.

Анжела нарешті зупинилася. Сіла навпроти, закинула ногу на ногу (шовкові поли впали на підлогу, майже цілком оголюючи засмаглі мускулисті стегна).

— Ти чистьоха… Я знаю. Ти віддаєш перевагу невтручанню. А от зайди хоч раз до безкоштовної дитячої лікарні. У притулок…

— Не лицемір. Ще позавчора тобі наплювати було на всіх на світі знедолених дітей.

— Відкіля ти знаєш, на що мені плювати, а на що не плювати? Ти читаєш думки? Сумніваюся. Чому ти думаєш, ніби маєш право судити?

— Ти сама сказала, що хочеш «щось означати». А діти для тебе…

— Послухай. Напруж свою письменницьку уяву й домалюй собі на хвилиночку. Необмежений кредит… Та на ті гроші, що витратили на вчорашню вечірку, можна було б урятувати тисячу чоловік! Десять тисяч! Послухай… Головне — почати. Відкрити один — перший — притулок. Оголосити конкурс для вчителів, вихователів, нянечок. Призначити їм таку платню… як у президента! Відібрати до сиротинцю найнещасніших, найнерозвиненіших, найбрудніших дітлахів. І провести рекламну кампанію по всьому світі. Зараз, коли «Гран-Грем» на піку слави… А я буду генеральним опікуном усієї цієї мережі. І це справедливо, бо це моя ідея. І добуватиму гроші теж я. «Країна справедливості Анжели Стах — мережа дитячих притулків „Гран-Грем“».

— Отже, ти пропонуєш мені бути на паях? — посміхнувся Влад.

Анжела зміряла його презирливим поглядом:

— Простіше, звичайно, залишити все, як є. Нехай собі вмирають, спиваються, тупіють… Владе, ти розумієш, про що йдеться?

Влад мовчав.

— Ти просто не віриш, що це можливо, — підсумувала Анжела м’яко. — А ти спробуй повірити. Хоч на секунду. Спробуй повірити, у тебе вийде… Ну?

— Повірив, — сказав Влад, відчуваючи неприємний холодок уздовж хребта. — На жаль, просто чудово повірив… А тепер ти послухай — мене.

Анжела безвідривно дивилася йому в очі. Зіниці її звузилися.

— Якщо ти ще хоч раз зустрінешся з цим сімейством, — повільно сказав Влад, — з Артурчиком і його татусем… Більш того, якщо ти хоч коли-небудь спробуєш хоч кого-небудь хоч нащось прив'язати… Заради грошей, або слави, або дітей, або хворих, або вимираючих тварин, або ще навіщось, усе одно навіщо… Я поїду, Анжело. І ти довго мене шукатимеш. І якщо не знайдеш, якщо обоє ми в результаті здохнемо — тим ліпше. Зрозуміло?

Вона не кліпала. За час, проведений пліч-о-пліч, вона встигла вивчити Влада і розуміла тепер, що він зробить саме так, як зараз пообіцяв.

І — сполотніла.

* * *

Коли, грюкнувши, двері за Анжелою зачинилася, Влад зрозумів: черговий етап його життя — гучний, метушливий, тяжкий, але по-своєму необхідний — скінчено. Тож треба знову все змінювати. І що хутчіше, то ліпше.

Одразу, не зволікаючи, він сів писати літагенту. Йому не хотілося, аби лист вийшов сухим чи навіть ворожим, тож він ретельно зважував кожну інтонацію, домагаючись стримано-дружнього тону. Влад писав, що «світське життя» стомило його, що воно «не відповідає його звичкам і нахилам», що він не може працювати в такій обстановці й збирається сховатися десь в глухому закутку, де немає ані газет, ані телебачення. Що йому слід відпочити від репортерів, ворогів і друзів і що він зникне з поля зору на півроку, не менше, а результатом цього самітництва буде, звісно, нова книга про Гран-Грема, і можливо — можливо! — за спокійних умов у нього визріє якась нова ідея…

Певна річ, чемно писав Влад, перш ніж зникнути, він виконає всі попередні