Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Ви не назвете його ім’я?

— Артур. Артур. Тип поміщика, добре складений, ноги сильні від верхової їзди, засмаглий на сонці, волосся, як перезріле збіжжя, він ніколи його не розчісував, лев’яча грива, — Боже мій, чи ви, пане Бенедикте, чуєте, як я його описую? Від самого початку я більше бачила в ньому тварину. Чи в стані ви оцінити красу коня шляхетної крови? Як він рухається, кроком, риссю, галопом, учвал, як у нього переливаються м’язи під шкурою, котра лисніє од теплого поту, і є в тому велика гармонія, ритм, як у музиці, є велика сила в досконалому тілі, досконало настроєному. Артур, мабуть, побачив це в моїх очах. Учителька рисунка казала мені, що в мене талант. Прошу якось придивитися до того, як люди дивляться. Малярі, скульптори, танцівники й південці оглядають одразу весь силует людини, навіть вітаючись, при першій зустрічі вони не обмежуються обличчям, мусять придивитися до тіла. Артур упізнав мій погляд. Не пам’ятаю, які люб’язності він сказав, коли нас представляли навзаєм. Але пам’ятаю, як він посміхнувся: показав зуби, вищирив ікла. Почалося полювання: чоловік полює на людину, тобто на жінку.

… У прохолодних тінях маєтку й під блакитним небом жнив, на повітрі, яке тремтить від полудниць і жару нагрітої сонцем землі. З кожним днем усе дедалі більше пасувало до уявлення, а може, то я знову в нього поринала, втягуючи за собою Артура якось месмеричним способом, марні запитання, тож я оповім тільки те, що пам’ятаю. Отож, із дня у день. Від самого початку ми небагато говорили, проте Артур дуже хутко зовсім відмовився від ілюзії людської мови, залишившись при висловах діалекту чоловікоподібних: тож ми взагалі не розмовляли, між нашими видами відсутня мова. Земля була гаряча — я не носила взуття, ходила босоніж, уперше в житті ступаючи голими ногами по голій землі. Він вабив мене глечиком холодного цитринового напою, соковитим яблуком. Він ніколи не підходив, не подавав. Він стояв із простягнутою рукою, я мусила наблизитися, узяти. Тоді він нахилявся, шукаючи очима моїх очей. Йшлося про те, щоб згодом я почала їсти з його рук, буквально, тобто не користуючись пальцями, устами просто з долоні, язиком зі шкіри. Він не вистежував мене, не ганявся за мною, як ганявся би за звичайною звіриною; і все ж навіть на самотніх прогулянках я завжди відчувала його присутність, його пильний погляд; і справді, не раз, і не два він майнув мені десь віддалік, силует на тлі обрію або тінь між деревами, тож я набула звички озиратися через плече, зупинятися й вслухатися — як сарна в лісі. За столом він не дивився на мене, він дивився на тих, на кого я дивилася, з ким розмовляла. Він входив і виходив із приміщення переді мною. А потім… Ми поверталися червоного вечора з-над річки, господарі, доньки економа, хтось із сусідів, повільна прогулянка польовим шляхом; я йшла босоніж і порізалася гострим камінцем, що розтяв ще не огрубілу шкіру між пальцями. Я підстрибувала на одній нозі, і якийсь мужик напідпитку, проходячи повз нас, непристойно висловився, я відстала, накульгуючи, але виявилося, що зостався й Артур. Артур вхопив того селянина за вухо й так почав його крутити, шарпати й смикати, що змусив п’яницю стати навколішки, й урешті обличчям його приклав у дорожню куряву, й мало йому те вухо не відірвав: мужик залишився лежати на землі із закривавленим обличчям. Ви розумієте? Я стояла, дивилася, мовчала. Артур, звичайно, навіть не озирнувся. Я пошкутильгала за ним. Я відчувала, що полювання добігає кінця, це було питання днів. Не буде жодного попередження. Він нічого не скаже, не спитає, не проситиме, не він, а довгі м’язи під засмаглою до коричневого шкірою, чоловікоподібна мелодія руху, грива світлого волосся, білі ікла. Що робити? Я не могла спати. Він не прийшов уночі. На світанку я також не заснула. Він не прийшов і вдень. Я не могла їсти. За столом я водила за Артуром поглядом, навіть інші вже зауважили, бо це ставало аж надто очевидним. Хтось щось сказав. Артур повернувся і, посміхаючись, нахилився до мене, на відкритій долоні лежала чвертка соковитої груші, солодкий сироп стікав йому між пальцями, по голій шкірі волосистого передпліччя. Я облизала губи. Я вийняла ножа з шарлотки й встромила йому в груди.

… Мене відправили до клініки професора Зильберґа. Там мене лікували від «нервового зриву» й там, коли я занедужала, я занедужала на туберкульоз.

Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Панна Єлена дуже перейнялася, оповідаючи. Вже не могло бути сумніву: хворобливі рум’янці, швидше дихання, нервові рухи пальців на чарці. Але й далі не зналося, що то були за ознаки: правди чи брехні. Чи таке чуттєве схвилювання викликало в неї визнання чоловікові щирої правди, — чи вона так нервувала, відверто брешучи? У світлі електричної лампи кожна тінь бурхливих емоцій виднілася на гладкому обличчі так виразно, як краєвид битви у фотопластиконі.

— Якщо ви, панно, дозволяєте собі таку вульґарну безпосередність, то дозвольте й мені, не ображайтеся, — допилося коньяк й енерґійно відставилося чарку, чарка мало не тріснула в долоні. Поєдинок тривав, ставки зросли. — Ось нарешті я представлюся належним чином: Бенедикт Ґерославський, азартний гравець.

— Ах!

— Так, так, ви бачили мене під час гри, й що ви подумали: він сильний, бо здолав сором? Ха! Я слабкий, бо не здолав лихої звички!

— А ви все тільки так оцінюєте?

— Як?

Вона покрутила пальцем у повітрі.

— Сильний, слабкий, сильний.

— Панно Єлено, насправді це не має значення, чи я так оцінюю, сильніший усе одно переможе слабшого, навіть якщо я називатиму це по-французьки красивими словами й оцінюватиму парфумерними мірками. А пристрасть до карт, лиха звичка в мені — вона с и л ь н і ш а.

… Історія, отож, буде така. Сімнадцять років, перший курс Імператорського університету, карти. Був такий студент-правник Фридерик Вельц, бо мусите, панно, знати, що власне той початок я дуже добре пам’ятаю, і що взагалі тут був початок, ясний і конкретний, — тією мірою, якою щось існує у минулому, — чітка межа між часом азартної гри й часом до азарту, бо ні вдома, ні в родині чи серед родичів або друзів сім’ї, ні в школі раніше не судилося мені скуштувати отой плід спокуси, не було таких традицій у Ґерославських. Я не успадкував також лихої крови з боку матері, тільки в Імператорському, того дня, коли ми сахнулися від замкнутих дверей дікштайнівки, оскільки вночі сів на неї