Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

уже тільки таке: час покричати й учинити гармидер, щоб Анна Маґдалена зволила відвідати нас. Бо й справді, я уже давно покинув би оту замороку, якби не сподівання побачити її обличчя, сподівання на слово, легкий дотик, погляд. Завважте, панно: тепер я так про це розповідаю, але тоді не називав відчуттів на ім’я; живих відчуттів ми ніколи не називаємо, або називаємо помилково, допіру їхня смерть дає нам ту легкість, легкість класифікації неживих предметів, щоб не сказати, опису нутрощів трупа. Але тоді — думка нерозважна. День, тиждень, місяць. Ми розмовляємо, а брат-дебіл ні слова не розуміє, з висолопленим язиком шкрябає у зошиті чергову алгебраїчну гидоту. Тож сміливість між нами зростає, а з часом також щось подібне до хвилювання гри, словесної еквілібристики: сказати про щось так, щоб ніхто, крім Анни, того не зрозумів, і ніхто, крім мене, коли говорить вона; бо ж її тупоголовий брат не становив надмірної проблеми, ясна річ, та все ж і їхні батьки, й зовсім не глухий дідусь, і покоївка, й урешті проноза-кузина, яка в них квартирувала відтоді, як люті всілися на її кам’яниці, теж були обізнані про дедалі довші наші перемовини. Аж надто — бо знову ж місяць минає і настав той день: я збираюся уже йти, а тут на порозі спиняє мене шановний батько Анни Маґдалени та Єнджея і на чай до себе запрошує. Де розмова очень серьезная. А чи порядний юнак, а з якої родини, а як забезпечений, а де мешкає, а які перспективи на майбутнє, а серце що каже — що каже серце! — Боже мій, тільки тоді я второпав, що було очевидно для всіх, окрім мене, й зачервонівся, як рак. Тож чи я закохався? Чи одружитися задумав? Скажіть мені, панно, що то за аромат — жодної квітки, а букет заплутаний — жінка, тисячі відображень жінки, калейдоскоп емоцій.

… Тож уже відверта прив’язаність й обмін французькими листами, й дрібні подарунки, й тривалі tête à tête за зачиненими дверима, й дурень-брат сміється в обличчя: Пан наречений! А що за дверима, то я вже панну шокувати не буду, бо не це в тій історії важливе, а що важливе — послухайте, панно. Мала Анна Маґдалена ґданський секретер, який замикався на ключ, ключик у медальйоні на шиї, а в секретері власні секрети, тобто листи усі, щоденник, скарби якісь дівочі й що там вона прагнула зберегти в таємниці від світу: я знаю, адже нерідко заставав її за писанням, яке вона хутко ховала або, власне бажаючи мені щось нишком передати, з-під ключа негайно виймала. Й день такий, — а властиво, вже вечір, і яскраво світяться газові лампи, — що заходжу до панни Анни, а вона гукає мені зі сходів для прислуги, що зараз, от-от, хвилинку, тож знімаю пальто, економка провадить, залишаюся сам у кімнаті, за вікном темрява, погляд повертається до світла, хвилина, сам, дві хвилини, сам, ходжу, оглядаю дрібнички, й погляд падає на секретер — не замкнутий. Не замкнутий, з-під пеналу й лакованої кришки стирчить ріжок складеного паперу, пенал теж відчинений, на папері свіжа пляма чорнила. Й що відбувається? Ноги ведуть до меблів, рука тягнеться, пальці беруть аркуш, виймають, розкладають, читається. Я упізнав почерк Анни Маґдалени, й упізнав її слова. «Мій коханий!» — вона завжди так починала. Тож лист мені! Вона писала, не докінчила. Я посміхнувся про себе. Не зізнаюся, удам, що не читав. Тим часом, звісно ж, читається далі. «Мій коханий, другий день минає, і вже моє тіло тужить за твоїм тілом», — я пам’ятаю, так, але вибачте, панно, самі знаєте, який то був лист. Знаєте, панно: lettres d’amour не є листами, тобто вони не служать переказуванню інформації від відправника до одержувача; вони служать виникненню за відсутности об’єкта любови тих само почуттів, що їх викликає його присутність. Коли ми пишемо: те саме піднесення, уже пишучий шаріється, уже серце б’ється швидше, й коли ми згодом згадуємо, що написали, й коли уявляємо собі кохану, яка це читає, — і коли самі читаємо: ідентична ейфорія і почуття близькости, й думка про отого, котрий це писав, коли писав. Тож зі мною було не інакше; кілька хвилин, і вже пульсує у голові, жар блаженства розливається тілом, енерґії позбавляє якась розчуленість, навіть не до Анни Маґдалени, а до самого себе, це маленькі дзеркальця Нарциса: любовні листи. Перегортаю, наступна сторінка. Неначе свинцевою трубою по тімені дістав. Ще кілька речень, і що ж пише Анна, — пише про його світле волосся, про спільні прогулянки верхи, згадує грішні насолоди, які ніколи не були нашим уділом… Я мав би вже раніше здогадатися, але оглупив мене той чар самозакоханости, зроджений любовним посланням, я вірив у те, в що хотів вірити. Я прочитав решту. Хто, хто він, як його звуть? Вона не завершила, деталі відсутні. Може, є конверт із адресою? Немає. Що робити? Я чую кроки Анни Маґдалени, стою з її листом у руках, як убивця, упійманий із закривавленим ножем. Що робити, накинутися на неї зі звинуваченнями, сховати докази й утекти, що робити? Мерехтіння думки — кладеться лист на місце, відступається до вікна. Входить Анна Маґдалена, втішена, як це добре, що ти прийшов! — А я посміхаюся, посміхаюся, посміхаюся; я пізнав солодкий смак зради.

— Солодкий?

— А так, так, солодкий, солодкаво-млосний, тепла гнилизна й трухло, нагріте на сонці, теж так пахнуть, мимоволі ми вдихаємо повітря, відчуваємо смак, зараз зомліємо, але ще трохи, ще раз — годі стриматися. Це по-своєму огидним чином приємно. В чому знаходить утіху зраджена людина? В тому, що була зраджена. Буття зрадженого дуже хутко виявляється шляхетною формою духу, своєрідним вивищенням. Чи ви мене, панно Єлено, розумієте?.. Ні, мабуть, ні. Це теж річ, яку годі оповісти іншій людині. Чи можна собі у я в и т и, що би відчувалося, якби вас зрадили — і з ким? А чи можна вказати на людину на вулиці й у я в и т и собі, що би відчувалося, якби ви її кохали?

— Мені здається…

— Панно Єлено, ще трохи послухайте мене. Тож було так, що я удав перед Анною Маґдаленою, наче нічого не трапилося. Прощаюся, виходжу. Ніби щось кажу, ніби щось роблю, але ж тільки одна думка в голові: хто це, хто, з ким, кого вона, хто її, хто? Напитися — то не мій метод: зрештою, в мене шлунок усе одно надто слабкий на алкоголь. Що ж тоді? Сідаю до столу,