Господиня - Стефані Маєр

— Так.

— Більшість душ просить якраз про зворотне. Тривалість людського життя набагато коротша, ніж те, до чого ви звикли.

— Мені це добре відомо, цілителю. Ви особисто раніше зустрічалися з таким… опором?

— Особисто — лише раз.

— Розкажіть детальніше, — мовила я і, відчувши брак люб’язності у власному наказі, додала, — будь ласка.

Цілитель зітхнув.

Шукачка забарабанила пальцями по руці. Знак нетерплячості. Вона не звикла чекати.

— Це сталося чотири роки тому, — почав цілитель. — Одна з душ зробила запит на дорослого носія чоловічої статі. На той час у наявності був лише один чоловік. Він із перших років окупації жив у середовищі бунтівників і… знав, що станеться, коли його спіймають.

— Так само, як і моя носителька.

— Е-е-е… так, — промовив цілитель. — У душі то було тільки друге життя. Вона повернулася зі Сліпого Світу.

— Сліпого Світу? — здивовано запитала я, схиливши голову набік.

— О, вибачте, ви ще не знайомі з нашою термінологією. Але ж ви там були, чи не так? — він витягнув кишеньковий комп’ютер і швидко здійснив сканування. — Так точно, ваша сьома планета. У вісімдесят першому секторі.

— Сліпий Світ? — знову запитала я, цього разу обурено.

— Власне, здебільшого його колишні мешканці воліють називати його Співочим Світом.

Я повільно кивнула. Останнє мені подобалося більше.

— А для тих, хто там ніколи не був, це Планета Кажанів, — пробурмотіла шукачка.

Я подивилася на неї, відчуваючи, як мої очі звужуються, у той час як розум малює образ бридкого летючого гризуна, про якого вона згадала.

— Ви, мабуть, належите до останніх, шукачко, — делікатно зауважив цілитель. — Спочатку ми назвали втілену душу Стрімка Пісня — приблизно так звучало її ім’я у Світі Співочих Кажанів — але невдовзі вона сама його змінила, узявши ім’я свого носія — Кевін. І хоча, згідно з біографією, покликанням душі була музика, втілена душа сказала, що почувається природніше, займаючись попередньою діяльністю свого носія — механікою.

Ці ознаки мали б насторожити призначеного Кевінові розрадника, проте, з іншого боку, нічого надзвичайного начебто не сталося.

Потім Кевін почав скаржитися на періодичні провали в пам’яті. Його привезли назад до мене, і ми здійснили численні тести на виявлення прихованих дефектів у мозку носія. Під час тестування кілька цілителів помітили чітко виражені невідповідності між Кевіновою особистістю й поведінкою. Ми почали його про це розпитувати, але він сказав, що не пам’ятає окремих своїх висловів і дій. Під час подальших спостережень, до яких долучився також його розрадник, ми випадково виявили, що час від часу носій бере контроль над тілом Кевіна.

— Бере контроль? — мої очі розширилися. — А душа цього не усвідомлює? Носій відібрав назад своє тіло?

— Сумно, але так. Кевін був недостатньо сильним, аби придушити свого носія.

Недостатньо сильним.

Може, вони й про мене так думають? Може, я справді заслабка, аби примусити свій новий розум відповідати на мої запитання? Або й слабша, бо крім мертвих спогадів, у моїй голові лунають живі думки моєї господині? Але ж я завжди вважала себе сильною. Від цих міркувань мені стало моторошно. Соромно.

Цілитель провадив:

— Потому як сталися деякі події, було вирішено…

— Які події?

Нічого не відповівши, цілитель опустив погляд.

— Які події? — з притиском повторила я. — Мені здається, я маю право знати.

Цілитель зітхнув.

— Так, маєте. Кевінове тіло… напало на цілительку, коли він був… не при собі,— промовивши це, оповідач здригнувся. — Ударом кулака оглушивши цілительку, Кевін вихопив у неї скальпель. Коли прибули ми, він лежав бездиханний. Носій намагався вирізати чужу душу зі свого тіла.

На якусь мить у мене відібрало мову. А оговтавшись, я ледве чутно прошепотіла:

— Що з ними сталося?

— На щастя, носій не встиг завдати справжньої шкоди. Кевіна перевтілили, цього разу в молодого носія. А носій-зловмисник був настільки пошкоджений, що рятувати його, на нашу думку, не було сенсу.

— Зараз Кевіну сім людських років, і з ним усе гаразд… окрім того, що він залишив собі ім’я Кевін. Його доглядачі дбають про те, аби прихилити його до музики, і їм це вдається… — останнє було сказано так, наче це гарна новина — новина, що перекреслює все інше.

— Чому?.. — я відкашлялась, аби повернути голосу хоч трохи гучності.— Чому такі ризики замовчуються?

— Власне кажучи, — втрутилася шукачка, — у нашій пропаганді чітко зазначається, що асиміляція дорослих людських носіїв значно проблематичніша за асиміляцію дітей. Настійно рекомендуються саме незрілі носії.

— Слово «проблематично» не зовсім пасує до випадку з Кевіном, — прошепотіла я.

— Але ви ж вирішили знехтувати рекомендацією, — вона примирливо підняла руки, від чого моє тіло напружилося, а туго натягнуте простирадло рипнуло. — Не подумайте, що я вас звинувачую. Дитинство нудне. А ви не звичайна душа. Я переконана, що ви впораєтесь. Це просто черговий носій, і скоро ви здобудете повний доступ і контроль.

Мушу зізнатися, що весь той час, поки я спостерігала за шукачкою, вона з дивовижним терпінням перечікувала будь-які затримки, навіть мою акліматизацію особистості. Але зараз я відчула її розчарування, що вона