Господиня - Стефані Маєр

Проте жінка відповіла.

— Для того, щоб отримати потрібну нам інформацію…

— Потрібну — це ваше поняття. Я б краще сказав бажану.

— …хтось має взяти на себе неприємну роль, — продовжила вона так, ніби й не чула його зауваження. — І судячи з усього, що я про неї чула, гадаю, вона б сама охоче прийняла виклик, якби був спосіб її запитати. Як ви її називаєте?

Чоловік довгий час не відповідав. Жінка чекала.

— Вандрівниця.

— Їй пасує,— мовила вона. — І хоча я не володію офіційними даними, але здається, вона одна з небагатьох, якщо не єдина, хто наважився на такі тривалі вандри. Так, Вандрівниця їй гарно личитиме, якщо вона не візьме собі нового імені.

Чоловік нічого не відповів.

— Звичайно, вона може лишити собі ім’я носительки… Але в нашій базі даних немає нікого з такими відбитками пальців чи сітківкою ока. Як звали її носительку, сказати не можу.

— Вона не візьме людського імені,— промовив чоловік.

У жінчиній відповіді пролунала спроба примирення.

— Кожен знаходить розраду по-своєму.

— Завдяки вашому стилю шукання Вандрівниці знадобиться набагато більше розради, ніж будь-кому іншому.

По твердій підлозі загуркотіло стакато кроків. Коли жінка заговорила знову, її голос лунав уже з протилежного кутка кімнати.

— Ви б не витримали перших днів окупації,— мовила вона.

— А ви, очевидячки, не витримуєте миру.

Жінка засміялася, але звук був фальшивим, без жодної нотки веселощів. Здається, мій розум добре вмів відрізняти істинне значення слів від напускних тонів та інтонацій.

— У вас хибне уявлення про те, з чим пов’язане моє покликання. Довгі години нидіння над папками і картами. Здебільшого канцелярська робота. Не так уже й часто ми наражаємося на насильство і конфлікти, як ви думаєте.

— Десять днів тому ви зі смертельною зброєю в руках загнали це тіло до смерті.

— Це виняток, а не правило, запевняю вас. Не забувайте, що варто нам, шукачам, послабити пильність, як ця ненависна вам зброя завжди обертається проти нас. Люди радо убивають нас за першої-ліпшої нагоди. Хто постраждав від людської ворожості, той сприймає нас як героїв.

— Ви говорите так, наче зараз у розпалі війна.

— Для залишків людської раси це і є війна.

Ці слова обпекли мені вуха, і я відчула реакцію власного тіла: дихання прискорилося, серце гучніше заколотилося в грудях. Апарат, що стояв поруч із моїм ліжком, тихо запищав. Проте, надто захопившись розмовою, ні цілитель, ні шукачка нічого не помітили.

— Війна, яку ми давно виграли. Навіть люди це усвідомлюють. Скільки їх лишилося порівняно з нами? Один на мільйон? Кому, як не вам, знати.

— Менше, — роздратовано буркнула жінка.

Тут, здається, цілитель задовольнився і на цій вигідній для себе ноті вирішив закінчити дискусію. Запала тиша.

Скориставшись нагодою, я спробувала звести все докупи. Чимало було очевидним.

Я перебувала в цілильні, одужуючи після надзвичайно складного втілення. У тому, що тіло, в яке мене вживили, вже повністю зцілене, сумнівів не було. Пошкоджений носій ліквідується.

Я зважила суперечливі аргументи цілителя й шукачки. Якщо вірити інформації, яку я отримала, готуючись до цього світу, цілитель мав рацію. Воєнні дії з кількома зграйками досі живих людей вже давно припинилися. Планета, що звалася Землею, була такою ж спокійною і безтурботною, як і здавалася з космосу: приваблива, блакитно-зелена, закутана в мирний білий серпанок. Завдяки старанням душ гармонія тепер була повною.

Мені дивно було чути словесну перепалку між цілителем і шукачкою — надто жінка агресивна, а вона ж бо з наших. Невже це правда — чутки, що прокочувалися, наче хвилі, крізь думки моро… водо…

Я втратила нитку міркувань, намагаючись пригадати назву свого останнього носія. У нас була назва, я це точно знала. Але відірвана від тіла, я не могла її згадати. Ми розмовляли мовою, що була набагато простішою за цю, — мовчазною мовою думки, яка поєднувала усіх нас в один великий розум. Проста необхідність, коли ти все життя прикріплений до вологого чорного ґрунту.

Але я могла описати нас своєю новою — людською — мовою. Ми жили на дні величезного океану, що вкривав усю планету. Вона також мала ім’я, але наймення стерлося разом із нашого назвою. Кожен із нас мав сотню рук, а на кожній руці — тисячу очей, і коли ми поєднували наші думки, то у широких океанічних водах ніщо не лишалося непоміченим. Нам не потрібні були звуки, тож ми їх і не чули. Ми відчували смак води — зір і смак розповідали нам усе необхідне. Ми відчували смаки сонць, що крутилися високо над водою, і живилися їхнім світлом.

Так, я здатна була нас описати, але не могла назвати. Потуживши за втраченим знанням, я подумки повернулася до того, що випадково підслухала.

Як правило, душі кажуть лише правду і нічого, крім правди. Певна річ, шукачам інколи доводиться відступати від правил — так вимагає їхнє покликання, але між собою душі ніколи не мали причин брехати. Розмовляючи мовою думки, як це було з моїм останнім носієм, неможливо збрехати, навіть якщо хочеться. Проте, прикріплені до одного місця, ми переказували одне одному історії, аби розвіяти нудьгу. Уміння розповідати вважалося найбільшим із талантів, оскільки воно приносило користь усім.

Інколи