Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Читаємо онлайн Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Велтою. В телуровій рамці, на жовтуватому бурштиновому склі раптом виникла знайома постать. Вона не знала, звичайно, що за нею спостерігають. Біля міської лінії вона зупинилась. Вечір гасив фарби, і лиш далеко за обрієм, де щойно сховалось сонце, розливалося море холодного вогню. Вона дочекалась автобуса. Він проводив її до самої домівки і вирішив, що влаштується неподалік. «Валентина», — вимовив він ранком вголос її ім’я. Світ за вікном був прозорий, ясний і дзвінкий.

Ерто поселився в квартирі професора (господар переважно був зайнятий на роботі, на конференціях, в редакціях і ще бозна-де). В одній із трьох кімнат він поставив перегородку з допомогою скандуючого прожектора дельта-хвиль, так що вона сприймалась як справжня, реальна перегородка і була твердою на дотик, як і справжня стіна. Щоб професор не помітив переобладнання своєї квартири, Ерто ледь скоротив розміри інших кімнат, пересунувши тимчасово стіни, так що зменшення на кілька квадратних метрів порівну розподілилося по всій площі кімнат і на око було непомітним.

Якось професор застав його в бібліотеці. Ерто розмовляв по телефону з Валентиною і не почув кроків у коридорі, які звичайно служили природним попередженням. На мить професор застиг, ніби намагаючись пригадати щось важливе. Ерто поставив екран, потім схаменувся, що пізно, професор його бачив. Рішення виникло за мить. Впівголоса попрощавшись з Валентиною, Ерто знеструмив електромережу (мікрогенератор навів на провідники струму протилежного напрямку, які погасили напругу). В сутінках він вискочив на стілець, на хвилину освітив квартиру, затим погасив світло і врешті при повному сяянні люстр, професорських бра, настільних ламп і інших світильників урочисто проголосив:

— Готово, товаришу професор, тепер мережа в повному порядку!

— А що, власне, трапилося! — спантеличено спитав професор. (Його звали Олександром Олександровичем, але Ерто раз і назавжди вирішив під час подібних зустрічей звертатися до нього сугубо офіційно.)

— Як же це, товаришу Шестаков! І ви ще питаєте? Чи знаєте ви, що у вашій квартирі хвилиною пізніше трапилась би пожежа. Розетка гріється, і патрони нікудишні. Ось тут розпишіться… І наступного разу самі викликайте нас, не чекаючи, поки спрацюють датчики, що за щасливим випадком проходили перевірку саме у вашому будинку і у вашому під’їзді. Тож не змушуйте нас вдаватися до крайніх заходів.

Сказавши це, він вийшов, надавши професорові Шестакову можливість обдумати те, що трапилось.

За кілька днів Ерто, працюючи в бібліотеці Шестакова, виявив залишений ним на столі рукопис під заголовком «Проблема контактів із позаземними цивілізаціями». Рукопис був слушним відкриттям. «Здається, я потрапив точно ва адресою», — подумав Ерто. Він побіжно переглянув рукопис. Це була стаття для журналу, і в ній дуже стисло викладались погляди Олександра Олександровича Шестакова на можливості пошуку зародків розумного в космічних безоднях, Виходило, що знайти це складніше і важче, ніж голку в копиці сіна.

Перша частина статті закінчувалася висновком: «Середня відстань до найближчої цивілізації, найімовірніше, складає тисячі світлових років». Ерто не втримався і поставив знак питання після слова «тисячі». А потім махнув рукою, посміхнувся і виправив фразу олівцем так: «Відстань до найближчої цивілізації складає не менше десяти тисяч світлових років». (Уже переглянувши статтю, він вилучив поправку олівцем, лишивши все, як було.)

Затим у роботі йшлося про неможливість виявити будь-які сліди діяльності таких віддалених цивілізацій через оптичні телескопи. Інша річ — радіотелескопи. Звідси й пошуки радіокоду для зв’язку, спілкування. Тисячолітні паузи між радіопосилками, що містять питання й відповіді, самі по собі не були непереборною перешкодою. Різні рівні, ієрархія цивілізацій — все це стояло на шляху до взаєморозуміння. «Побачимо», — подумав Ерто.


ПРО ЗЛОЧИНИ ПЕРЕД ПРИЙДЕШНІМ

Велті й іншим було вже зрозуміло, що все живе на цій планеті підлягає загальному генетичному кодові. Цей код один-єдиний, і багатоманітні форми живої протоплазми, бактерій, непомітних для ока водоростей і гігантів, казкових мешканців океану й тропічних лісів, — всі вони були схожі в головному, в способі запису їхньої будови на спіралевидних нитках молекул, який так добре був відомий і біологам біля далеких молібденових зірок.

Молібдену в земній корі в сотні разів менше, аніж спорідненого йому елемента нікелю, а роль його настільки велика, що це вже послужило підставою для однієї красивої гіпотези, створеної тут, на Землі. Для професора Шестакова і його колег це була лише гіпотеза. Для Ерто — факт. Так, хімічний склад середовища відображується в біологічній будові її мешканців. І вміст молібдену в живих тканинах тут, на Землі, повторює закони його поширення в багатьох зоряних світах.

Професорові Шестакову лишалося зробити ще один крок. Адже саме надсилання з молібденової зірки генетичного коду сюди, на Землю, і на інші планети було прекрасним прикладом контакту, про можливості якого розмірковував Шестаков. Ця, якщо можна так сказати, матеріалізована інформація уже була передумовою розвитку свідомості цілком визначеного типу і його носія — людини, тож і зайвим було посилати радіосигнали. Вони не відкрили б нічого нового, хоч би їх і зрозуміли, і не прискорили б подій. Що зможе людина відкрити у світі такого, чого б не було у ній, шо не жило б уже в ній самій?

Ось про що думав Ерто, перегортаючи рукопис Шестакова.

Мипуло трохи більше місяця (сорок два дні, коли бути точним), і багато чого стало для Ерто зрозумілим. Він бачив, як зводили вежі першої телевізійної станції в полярі — місті під дахом за шістдесятою широтою, як споруджували моста через північну протоку — його опори сягали низьких північних хмар, а зграї казарок летіли під ним, ніби бачили перед собою двері, навстіж розчинені прямо в північні роздолля. Він відчував тривожний ритм гігантських машин, що робили чавун, сталь, прокат, цемент, папір, — про них розповідалось на сторінках газет, із осяйними посмішками на вустах повідомляли дівчата — диктори телебачення. Ерто знав, що десь бородаті геологи раділи, мов діти, і, взявшись за руки, фотографувались на фоні невисоких сопок, де знайденого ними мусковіту — ідеального діелектрика, слюди, що розщеплюється до п’ятим і кронпих пластинок, — вистачить усій країні на десятки років.

Ерто

Відгуки про книгу Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: