Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
— Річ у тім, — сказав я, — що дійсність змішалася з вигадкою. Він сам щиро вірить у те, про що розповідає. Справді, ми зловили дивного жука. Випадок незвичний. Та Алька впевнений, що жуки допомагають маленьким людям. Вони буцімто живуть на якійсь планеті дуже далеко від Землі. І чоловічки не змогли самі прилетіти до нас у гості — дорога дуже далека. Але жуки чимось схожі на роботів; своєю появою вони, в усякому разі, зобов’язані маленьким людям, і живуть вони довго. Чи ж можна уявити кращих дослідників і водночас зберігачів гнань? І Алька так звик до цієї думки, що, вдається, навіть вночі розмовляє з ним… з жуком. Ні, я не чув, але Алька казав мені, що в нього дуже тихий голос і тільки він один може його розуміти. Так-то… Це, бачиться, тому, що Альці ж треба знати найпростіші речі. Ну, скажімо, живі жуки чи ні, існують чоловічки чи ні, і чи далеко їхня планета. І на ці питання він нібито йому відповів… залишаючись невидимим. Але останнім часом жук став з’являтися все рідше, і Алька, як би це правильніше сказати… боїться втратити його, чи що. Він впевнений, що в книжці про все це написано, і хоче перечитати її, зрозуміти. І ще він жде літа — в той же день, сьомого серпня, жук обіцяв прилетіти до струмка.
… Через кілька днів Алька гортав книжку з малюнками, У ній розповідалось і про полювання на мурахів, і про водяні краплі завбільшки з вікно, і про різні небувалі трави, і про все, що він звик вважати за чисту правду.
— Як тобі вдалося сфабрикувати оце? — того ж дня спитав я Колоскова.
— Видавництво допомогло. Альчину книжку, як ти й сам здогадуєшся, ніхто не міг згадати, тому що скоріш усього її просто не існує. Довелося написати заново. Знайомий набірник, друг-редактор, два-три вечори самому довелося побути за підручного в друкарні — і ось результат: книжка в одному екземплярі, унікальна річ. Книжка для Альки. Зверни увагу на він’єтки: вони виконані тушшю від руки.
— Але Алька впізнав книжку? Як це пояснити?
— Ти сам переказав зміст з його слів! — здивувався Колосков. — А істина, художня правда — вопа ж єдина. Навіть у фантастичному творі.
— Ну, ну… допустимо, ти дещо перебільшуєш, — почав я суперечку, в якій, проте, ми обоє невдовзі заплуталися.
… Теплого літнього вечора ми знову зустрілися. Алька пив чай, затим почав пустувати, виклав варення із банки в блюдце, налив туди чаю, розколотив суміш ложкою і перекинув на себе. Я відіслав його в іншу кімнату і довго сперечався з Колосковим про Рспіпа і Кондинського. У наших поглядах не було, як кажуть, жодної точки дотикання, хоча й ділити нібито не було чого: він — письменник, я — художник. Ми колись і зійшлися близько через невдалу спільну роботу, що стала першою причиною безкінечних дружніх суперечок. І кожен з нас вирішив для себе: дружба — так, але співробітництво — за які гріхи? Адже істини, що народжуються в суперечках, обходяться дуже дорого.
Врешті, йому набридло сперечатись. Він розчинив вікно. Пахло землею й травою. Віддалік простягнувся лісопарк. Колосков раптом спохопився:
— Як це ти відразу здогадався тоді, що книжку написав я?
— Бачиш, — відповів я, — наші друзі з видавництва попросили мене зробити кілька ілюстрацій. Але зрозумій мене правильно, — додав я, посміхнувшись, — до пори до часу їм удавалося приховати від мене, що ти автор тексту.
— Що ж, отже, ми можемо працювати разом. До речі, де книжка, цікаво б ще раз глянути, та й до того ж сьогодні сьоме серпня, пам’ятаєш?
Звичайно, ні я, ні Алька нічого вже не пам’ятали. Він, виявляється, запхнув книжку в куток з електричними іграшками, і вона валялася там, вкрита пилюгою, — осиротілий, розтріпаний паперовий непотріб, що служив іноді штучною перепоною для космічного всюдихода. І це книжка, з якою він три-чотири місяці тому не розлучався!
— Алику… — почав я докірливо.
— Байдуже, байдуже, — мовив Колосков, — це цілком природно, я й сам згадав про неї випадково. Адже сьогодні, братці, сьоме серпня. Розгорнемо книжку.
І ми прочитали:
«Жук сказав: я прилечу сьомого серпня на те ж місце біля струмка, жди мене». Потім розпростав крила, злетів і, посвистівши над галявиною, полетів уперед, піднімаючися вище і вище. Ніби маленька ракета летів жук, тому що він знав секрет світлового променя. А промінь не лише розплавляє скло — він може й давати рух».
Найчудесніше було в тому, що ми знайшли книжку, знову пригадали про жука в той же, потрібний нам день.
— Я знаю, — мовив Алька, — це він підказав непомітно… Атож, жук. Ходімо в парк.
І ми пішли в парк.
І знову ми проходимо мимо такої знайомої нам товарної станції, де на врослих в землю рейках стоять побурілі перехняблені вагони. І рядом закопався в землю, ніби мамонт, облізлий, ржавий паровоз. Потім наближаємося до дерев’яного місточка через канаву, на дні якої прибавилось за рік дві автомобільні покришки і погнуте велосипедне колесо, схоже на мухомор. Перш ніж ступити на нічийну землю, ми з хвилину стоїмо на місточку.
Ось і галявина. І струмок. А там знайомий пень, посірілий від дощів і давніх зимових морозів. І на пні, ніби на маленькому аеродромі…
— Жук!
Голос у Альки дзвенить. Колосков тягне мене за рукав туди, де розправляє крила здоровенний, блискучий, мов воронована сталь, жук. Я опираюся, те, що трапилося, змушує мене замислитися дуже й дуже серйозно. Виходить, що… я не знаходжу слів.
— Алик! — кричу я, тому що він уже простягує руки.
Таж ні! Алька й сам знає, що заважати йому не можна. Жук розправляє крила, злітає, з хвилину висить над галявиною, ніби прощається з нами. Потім летить вперед, піднімаючись вище і
