Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Сили швидко танули.

Доповзши до дерева зі світними плодами, я поринув у забуття.

Як довго так лежав, не знаю. Пробудив мене сильний біль у ногах. Із зусиллям я розплющив опухлі повіки - й закричав від жаху.

Поряд було полум’я, черевики й штани мої вже тліли. Я схопився і з останніх сил кинувся геть від страшної смерті. На щастя, праліс горів повільно. Товсте м’ясисте листя містило надто багато води. Повні соку гілки тріщали в жару, мов вибухаючі гранати.

Діставшись узлісся, я впав на землю й довго відсапувався. Часом здавалося, що задихаюся - зболене горло відмовлялося служити.

Зціпивши зуби, я роззирнувся навсібіч. Сивим небом котилися кошлаті хмари диму. Переді мною височів куполоподібний горб із голим піщаним чолопочком.

Підвівшись, я після багатьох перепочинків виповз нагору, щоби краще роздивитися довкола. Добре пригадую, що за кряжем побачив пагористу рівнину - немов хвиля за хвилею бігла морем. За мить мене зморив сон.

До гарячкових марень домішувався начебто шум виверження й гуркіт розбурханого моря.

Розбудив мене дощ і відчуття сильної спраги. Я сів, щоби відшукати десь струмок чи просто калюжу. Не уявляєш, який я був приголомшений, побачивши краєвид перед собою. Гадав, що марю. Хвилясті терени змінилися рядами високих гірських хребтів. На одному з них я, власне, сидів. Горбкувата рівнина зникла, зник і пагорб, на вершку якого я заснув.

Тіло моє було немов поламане - лише за хвилю я помітив, що земля дрижить і стрясається.

Дзвін у вухах приглушив гуркіт, що долинув звідкись здалеку. Земля просто піді мною здригнулася й за кілька митей так розтріскалася, що я угруз у мокрий пісок.

Зненацька здалося, що гірські хребти попереду осідають, і я здіймаюся до небес. Як пізніше з’ ясувалося, гора, звідки згодом удалося втекти, перетворилася на вершину суцільного зростаючого пасма. Я безпорадно сидів на ній у піску і з жахом спостерігав за грізними змінами ландшафту. За кілька годин мене знесло на величезну висоту. Вдалині шаленіло море. Хвилі, високі, наче гори, люто билися об континент і відривали цілі кавалки землі.

З пралісу вибігли дивоглядні ящери й щодуху кинулися до щойно виниклої гори, яка здійняла мене. Рятуючись від них, я виборсався з піску й чкурнув у протилежному напрямі, вниз.

Та звірі швидко наздогнали мене. Їхні могутні м’язисті тіла проносилися поряд, мов примари. Жодне з потворних створінь, однак, не зацікавилося мною. Здавалося навіть, що деякі перескакували чи оббігали мене, намагаються не зашкодити.

«Рятуються перед великою небезпекою», - спало мені на думку, й я знову схопився. Пробігши декілька кроків, ще раз упав і з відчаєм поглянув на втікаючих тварин. Недалеко саме плазував ящір, який через своє важке тіло й незграбні дужі ноги не встигав за рештою. Кількома стрибками я опинився на ньому. Ухопився за кістяну пластину, що ними було всіяне тіло плазуна, й видряпався на карк.

Ящір мене, певно, навіть не помітив. Він напружував усі сили, щоби наздогнати побратимів.

Я озирнувся. Позаду сопіла потвора з довгою шиєю й величезною пащею, обтиканою дрібними гострими зубами. Варто було їй трішечки витягти шию - і мій шлях крізь пекло враз закінчився б. Але, коли тобі з усіх боків загрожує небезпека, перестанеш боятися й почнеш розважати спокійно. Можливо, ти мені й не повіриш, але в тому жаху я заходився міркувати, як оборонитися від небезпечного створіння.

Поки я пильнував небезпеку за спиною, мій «корабель» добіг до широкої річки, без роздумів кинувся у воду й поплив до протилежного берега, над яким зводилися перші схили високих гір. Я досить добре знав навколишні гори, в яких прожив довший час. Проте на спогади не було часу, й я не збагнув, що річка тут раніше не текла.

В долині почувся голосний гуркіт. Він посилювався й невдовзі став оглушливим. Ящір піді мною напружив усі м’ язи, щоби подолати декілька метрів, що залишилися до берега.

В закруті долини з’ явився могутній водяний вал, що, мов водоспад, ринув просто на нас.

Я зіскочив зі свого рятівника й кількома стрибками дістався берега, наміряючись тікати горі схилом. Досі дивуюся, звідки в мене ще взялося стільки енергії. Однак, тільки-но встиг схопитися за скелю, як мене затопила злива пінявої води.

Я заплющив очі й безпомічно очікував найгіршого.

Потік води, однак, прокотився - й я залишився висіти над ним на скелі. Бідний ящір - мій рятівник - зник в оскаженілій стихії...

На схилі мене підстерігала нова небезпека. Тут відпочивало декілька ящерів, котрі не мали сил, щоби піднятися вище.

Вода все прибувала - досягала мені вже до стіп. Нічого не вдієш, довелося продовжувати шлях.

Схилившись над водяною гладінню, я досхочу напився. Вода була солонувата, але нестерпну спрагу втамувала. Навіть здалося, що вона повернула трохи снаги в руки й ноги.

«Скористаюся зі слабкості тварин і піднімуся вище в гори», - вирішив я.

Із зусиллям видряпавшись на невелике плато, я заповз у пишні зелені кущі. Щастя знову на хвилю повернулося до мене. Просто на відстані витягнутої руки погойдувалися на гілках фіолетові овальні плоди, які я знав і не раз їв.

Вітер завивав, і часом над кущами з’являлася голова котрогось із ящерів. Я, однак, на це не зважав, жадібно ковтаючи соковиту солодку м’ якоть.

Незабаром мої важкі повіки склепила втома. Коли прокинувся - сягнув за плодами, наївся й знову заснув. Так у заростях я провів декілька днів. А були то довгі дні, повір мені. На небі чергувалися два сонця. Коли одне заходило, друге досягало зеніту.

Рухи