Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Мій батько й я були вбогими кулі, рабами без ціни, - озвався він по хвилі. - Ми служили носіями для сагібів - білих панів - і ченців у цьому монастирі. Багато разів ризикували життям у експедиціях на вершини світу. В одній із таких виправ батько загинув - як безіменний герой. Англійські пани, котрих він супроводжував, спорудили йому пам’ятник... Називали нас Гімалайськими Тиграми за відвагу й витривалість.

Я не розумів тоді, чому сагіби порушують спокій богів на вершинах. Навіщо йдуть у царство лавин і вічної криги? Хочуть знайти там скарби?

Батько на мої питання відповів просто: «Запитувати - на це не маємо права. Коли шлях скінчиться, отримаємо від сагібів гроші. Ми обіцяли їм вірно служити й супроводжувати всюди, куди нам накажуть.» Із кулі ми стали людьми - й люди перемогли світові верховини. Загнали в небуття літні й зимові бурі, гірські долини перетворили на рай. Плекайте, діти, цей рай. Бережіть його незайманим для своїх дітей.

Старий відвів погляд від вікна, заплющив очі й зостався лежати нерухомо.

Чому ви покликали саме мене? - спитав Лікургос.

Довіра зцілює, - відказав тихо старий, не розплющуючи очей.

Лікареві виступили на чолі холодні краплі поту. Він підійшов до старого й обережно поклав руку йому на груди. Навпомацки визначив, що серце зупинилося.

Я повідомлю в Академію, - сказав доктор Пасанг ледь чутно й навшпиньки пішов до дверей.

Лікургос у відчаї стиснув руки.

Не залишайте мене тут самого...

У дверях з’явилася доктор Бартошова, а за нею президент Академії та ще декілька чоловіків і жінок.

Кінець, - прошепотів Пасанг.

Лікургос схопився за голову й вибіг із зали.

Селенарктос розплющив очі. Непорушне обличчя його на мить осяялося ледь помітною посмішкою.

Ви були. добрі до мене. дякую. вам. Живіть у любові. й. мирі, - видихнув тихо, й голова його схилилася набік.

Ти його вбив! - вигукнув загадковий старий, коли Лікургос увійшов до лабораторії.

На бога, навіщо мені його вбивати? - застогнав лікар. Він доплентався до крісла і впав у нього. - Чому ви мене переслідуєте? Нащо доводите до божевілля? Що я зробив вам, чим зашкодив?

Я також колись убивав - і не знав навіщо, - провадив старий невблаганно. - І також був за те доведений до божевілля. Життя нещадне - як у вас на Землі, так і будь-де у Всесвіті. Але ти страждаєш, сидячи вигідно в кріслі, маючи вдосталь їжі, сплячи під дахом у теплі. Я ж страждав наче звір...

Старий присунув своє крісло ближче до Лікургоса й зазирнув йому просто в очі.

Послухай, як я страждав. Можливо, це допоможе тобі легше витерпіти власний біль.

***

- Під час мандрів у космічних просторах ми зупинилися якось на невідомій планеті, яку назвали - якщо послуговуватися вашою людською мовою - Гаммою.

На Гаммі були сприятливі для життя умови. Ми побудували там комфортабельні житла й помалу готувалися до подальшої подорожі Всесвітом. Однак щасливе життя не тривало довго. Настав час катастроф, які планета переживала часто. Мої супутники відлетіли, а я з власної вини залишився на Гаммі сам, покинутий напризволяще, без будь-якої надії на допомогу. А надія - сам це добре знаєш - полегшує й смерть.

Перша ніч у вічному вигнанні була подвійно страшною.

Ваш земний геолог говорить сухо, по-науковому: «Нерівності земного рельєфу, морські глибини й обриси материків створені силами різного походження. Одна група цих сил бере початок у надрах Землі... Найстарішим проявом ендогенних сил, які породили різні форми земної поверхні, в геоісторії є вулканічна діяльність. Вона проявляється у припливі магми ближче до поверхні Землі або ж у виливанні її на поверхню».

Старий зціпив зуби й роздратовано просичав:

Авжеж, так говорить холодний геолог... Але я в тому пеклі жив! - вигукнув він різко. - Земля буквально горіла й плавилася в мене під ногами.

Він схилив голову й продовжував спокійніше:

Першої ночі. земля тряслася й репалася, гори диміли в мене над головою, в заглибину, де я сховався, вривалася крижана буря. А в серці відчай.

Я лежав серед розкиданих, іще теплих брил, і чекав, поки мене заллє розжарена лава.

Оглушливий вибух недалекого вулкану знову пробудив мене до дії. Страх за життя переміг безнадійний відчай. Я схопився й стрімголов кинувся з гори на долину. Шлях мені освітлювало полум’я вулкана.

Кілька разів я падав, нині вже не знаю, чи то через те, що хиталася земля, чи то не корилися ноги.

Незабаром дістався до невеликого гірського потоку, що біг у глибокому жолобі. Його вода вирувала, мов у казані над полум’ям. Далі я міг іти лише вздовж берега, оскільки ліворуч до річки спадала стрімка скельна стіна. Пара, що здіймалася з жолоба, пекла моє спрагле горло й ошпарила все обличчя. Вона оповила мене молочною імлою, тому довелося рухатися вперед крок за кроком, наосліп.

Нарешті я пройшов через вузьку ущелину й опинився на широкій рівнині, що закінчувалася на овиді пралісом.

Гуркіт за спиною знову спонукав мене до шаленого бігу. Немов сполошений кінь, скакав я через вибоїни й рівчаки, спотикаючись об каміння й густі сплетіння рослин.

Я бачив свій порятунок у пралісі. Забіг у його темінь і, мов дикий звір, нестямно кинувся в гущавину.

Ліани й лускате гілля дряпали обличчя й